Гроза п'яніла в бешкеті шаленім,
Шмагала верболозом комиші.
Громових вершників блискучі палаші
Дубам стинали голови зелені.
А скільки злого реготу і шуму!
Земля, здавалось, трісне на шматки.
А скільки над малим поріддям глуму:
Глід, в пасма скручений, ковтав свої голки.
Улігся вітер, одшуміла злива.
Діброва посміхнулася щаслива.
Парчею срібною хизується олива.
Всі голови у нелинів на плечах.
Лиш трухляки гарцюють в бистротечах,
Прямуючи у дровники при печах.
Динамічний поетичний етюд розгортає картину шаленого розгулу бурі як метафори нищівного суспільно-історичного випробування, що завершується очищенням природи, утвердженням життєвої стійкості та природним відсіюванням гнилі й трухлявини.
У повоєнні десятиліття образ бурі й грози в українській поезії нерідко виконував роль езопівського дзеркала, через яке митці осмислювали пережиту воєнну катастрофу, трагізм зіткнення стихій та очисну силу часу. Для Платона Воронька лісові нетрі й діброви були не просто мальовничими пейзажами, а простором пам'яті про запеклі бої, в яких ліс слугував захистом і полем битви.
У цьому вірші відчутний перегук із класичною байкарською традицією та бароковою алегорією, де явища природи уособлюють соціальні типи й моральні категорії людського співтовариства.
Метрична структура базується на п'ятистопному ямбі з багатством пірихіїв, які передають нерівний поривчастий рух шквалу й зміну фаз негоди. Ритм вірша зазнає відчутної трансформації: від синкопованого буревію в першій половині до спокійного, врівноваженого кроку після вщухання зливи.
Композиція складається з двох частин (розгул стихії та післягрозове затишшя) і використовує складну строфічну комбінацію: спершу катрени з перехресним та кільцевим перегуком, які переходять у тривірш із потрійною римою («злива — щаслива — олива») та фінальні парні дистихи; рими різнотипні (точні й неточні, з чергуванням жіночих та чоловічих закінчень).
Поезія побудована на виразній системі мілітарних і лицарських персоніфікацій: блискавки постають як «громові вершники», їхні спалахи — як «блискучі палаші», що стинають зелені верхівки дубів. Метафоризація розгулу як «бешкету шаленого» надає стихії риси сліпого, злісного тиранства, від якого страждає беззахисне «мале поріддя» лісу.
Трагікомічна деталь — глід, що з переляку «ковтав свої голки», підкреслює ступінь деструктивного тиску на живе єство, проте друга частина вірша різко змінює колорит: приходить умиротворення, де вціліла діброва та шляхетні дерева («нелини») гордо несуть неушкоджені голови на плечах.
Фінальна сатирична антитеза між живим деревом і мертвими «трухляками», що гарцюють каламутними потоками просто до дровника при печі, надає твору глибокого філософського звучання: історичні бурі змітають лише мертве й гниле, скеровуючи його на спалення, тоді як усе живе й міцне виходить зі зливи оновленим.
Теми: пейзажна лірика · гроза і стихія · алегорія боротьби · очищення природи · стійкість і відродження · філософська мініатюра