Грими, грими, весняний громе,
Над скреслим поливом Дніпра,
Зеленобаштові хороми
Здіймай, Батиєва гора.
Лети, о весно, з березоля
У літо, в липень-медяник.
Зерном налийся, щедрість поля,
Радій з приплоду, чередник.
Гніздись, іще не вбита качко,
Не думай, що за крок — біда.
Хай сто мисливців лазять рачки
Довкіл єдиного гнізда.
Ти з дітьми вилетиш у вирій,
На Здвиж повернеш ізвідтіль.
О серце, в грім весняний віруй,
Коли голосить заметіль.
Вірш-закличка поєднує життєствердний весняний зачин із філософським заповітом незламності перед загрозою смерті, проголошуючи непереможність життя та віру у відродження навіть у часи найтяжчих випробувань.
Твір належить до зрілого періоду творчості Платона Воронька, коли пейзажний живопис поета органічно поєднався з глибинною екзистенційною рефлексією пережитого на фронтах Другої світової війни та в рейдах партизанського з'єднання Сидора Ковпака. У поезії відчутна топоніміка Києва (Батиєва гора) та басейну Прип'яті й Тетерева (річка Здвиж — давня артерія українського Полісся), що маркує нерозривний зв'язок автора з рідною землею.
Звернення до весняного грому, який пробуджує дніпровські кручі, переростає у драматичне осмислення крихкості буття, де мирний побут чередника й квітучого поля межує з постійною чаїною небезпекою — мотивом полювання й виживання, винесеним із партизанського досвіду поета.
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих та чоловічих клаузул, що надає фразі карбованої, наступальної інтонації старовинної обрядової веснянки або гімну. Ритміка пульсує динамічними імперативами («грими», «здіймай», «лети», «радій», «гніздись»).
Строфіка базується на чотиривіршах (катренах) із перехресним римуванням (АбАб). Звукопис позначений виразною алітерацією губних, сонорних та вибухових приголосних ([г], [р], [д], [з]), що імітують гуркіт весняного грому («Грими, грими, весняний громе»), поступово змінюючись м'якшими свистячими у фінальних рядках.
Поетичний простір розгортається від монументальної панорами дніпровського скресання та Батиєвої гори до сокровенного, мікроскопічного гнізда «іще не вбитої качки». Образ Батиєвої гори несе в собі багатовікову конотацію історичної стійкості супроти навали, що перегукується із «зеленобаштовими хоромами» ожилої рослинності.
Драматичним серцем вірша стає розгорнута алегорія материнства та вічного оновлення: образ качки, довкола єдиного гнізда якої «лазять рачки» ворожі мисливці, транслює фронтове відчуття щохвилинної небезпеки, однак поет стверджує тріумф життя — обов'язковий виліт у вирій і благословенне повернення на поліський Здвиж.
Фінальна опозиція «грім весняний — заметіль» виводить текст на рівень морального імперативу: віра у весну постає духовною опертям людини, здатної протистояти смертельній холоднечі обставин.
Теми: пейзажна лірика · весняне оновлення · незламність духу · пам’ять і боротьба · природа Полісся · життєствердження