В твоїх устах печальна складка,
Що з бронзи, з мармуру зійшла.
Ти не богиня,
А солдатка —
На попелищі край села…
Поземки землю фугували
Під ями вбитим — аж сичить.
Ти ж, мов загзиця, — до Каяли,
Щоб князю рани омочить.
Під серце кулею уражен
Обранець твій — ледь-ледь живий:
Твій Залізняк,
Твій Довбуш,
Разін,
Твій ковпаківець лісовий.
О незглибима ніжна рвійність,
Що на край світу — крізь бої…
Як є свята, жертовна вірність,
То ти — жива душа її.
Твір являє собою піднесене й водночас щемливе уславлення української жінки-солдатки, чия жертовна вірність та здатність розділити трагічну долю воїна підносяться до рівня міфопоетичного узагальнення.
Вірш органічно виростає з безпосереднього фронтового та партизанського досвіду Платона Воронька — учасника знаменитого рейду партизанського з'єднання Сидора Ковпака. У роки Другої світової війни поет на власні очі бачив попелища випалених сіл України та непохитну стійкість селянок, які переносили нелюдський тягар втрат, рятували поранених бійців і ставали опорою лісового підпілля.
Твір апелює до глибинної історико-культурної спадщини: автор свідомо вводить постать жінки в контекст національної пам'яті, де перегукуються образи княжої доби («Слово о полку Ігоревім»), гайдамаччини, опришківського руху та партизанського спротиву Ковпака. Це період воєнної лірики, коли інтимно-психологічний біль синтезувався з панорамним героїчним епосом.
Вірш написано чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає мовленню схвильованої, динамічної ходи та відтворює нервовий ритм воєнного лихоліття. Строфіка спирається на катрени з перехресним римуванням (АбАб), де майстерно чергуються жіночі та чоловічі клаузули (складка — солдатка, зійшла — села).
Ритміка вірша увиразнюється алітераціями свистячих та шиплячих («землю фугували... аж сичить», «попелищі край села»), що відтворюють свист поземки й крижаний подих смерті. Інтонаційний перепад досягається графічним дробленням рядків («Ти не богиня, / А солдатка»), яке акцентує ключові смислові антитези.
Центральний образ твору будується на запереченні холодної античної монументальності («Ти не богиня, що з бронзи, з мармуру зійшла») на користь живої, зболеної, проте незламної земної істоти — «солдатки на попелищі». Метафора «поземки землю фугували під ями вбитим» нагнітає екзистенційну моторошність пейзажу, де природа виступає суворим свідком людської трагедії.
Кульмінацією твору є пряме ототожнення героїні з плачем Ярославни («мов загзиця, — до Каяли, щоб князю рани омочити»). Воронько здійснює сміливу історичну ретроспекцію: поранений ковпаківець у сприйнятті вірної жінки постає архетипним народним месником, стаючи в один ряд із Семеном Палієм, Максимом Залізняком, Олексою Довбушем і Степаном Разіним.
У фіналі поезія трансформується у філософський панегірик абсолютній любові. Оксюморонна характеристика «незглибима ніжна рвійність» синтезує тендітність жіночого єства з нездоланною духовною силою, вивищуючи героїню до статусу «живої душі» вірності, здатної переступити крізь вогонь боїв і саме небуття.
Теми: партизанський рух · воєнна лірика · жертовність і вірність · образ жінки · історична пам’ять