Винесла відерце за ворота,
Мідну кружку,
Вишеньок на блюдці.
"Як ітимуть хлопці із роботи,
Хай собі джерельної нап'ються".
Задрімала, сівши на колоду,
І наснилось, стало біля серця,
Ніби син прийшов її
І воду
П'є не з кружки —
Прямо із відерця.
Усміхнулась радісно бабуся
У годину кращого спокою.
"Я до тебе, мамо, не вернуся,
Я лежу за Одером-рікою", —
Так луна докинула із далі.
А усмішка все жила, горіла,
Не хотіла гаснути в печалі,
Гріла серце,
Ніжну душу гріла.
Пронизлива балада-видіння про незгойний материнський біль і невмирущу любов жінки, чий син навічно поліг у боях за визволення Європи від нацизму.
Твір глибоко закорінений у трагічний досвід Другої світової війни, у якій Платон Воронько брав участь як командир мінометного взводу й підривник у партизанському з'єднанні Сидора Ковпака. Пройшовши крізь кровопролитні бої та втративши багатьох бойових побратимів, поет на все життя зберіг пам'ять про спустошені українські села, де матері роками безутішно чекали синів із фронту.
Згадка про ріку Одер чітко локалізує загибель воїна фінальним етапом війни — Вісло-Одерською або Берлінською наступальною операцією 1945 року. Воронько відтворює типову для українського повоєнного побуту картину, трансформуючи звичайний жест сільської гостинності у зворушливий ритуал пам'яті й жертовного материнського чекання.
Вірш написаний різностопним ямбом із нерівномірною строфічною побудовою, де графічно розірвані рядки («сходинки») відтворюють паузи хвилювання, схлипування та нерівний подих літньої жінки. Римування мішане, переважно перехресне з чергуванням жіночих і чоловічих клаузул.
Інтонаційний малюнок змінюється від оповідного й побутового («Винесла відерце за ворота...») до щемливого мелодраматичного шепоту сновидіння та відлуння далекої трагічної луни, що передається приглушеною вокалізацією голосних [о], [у], [і].
Сюжет розвивається як психологічна драма пам'яті. Звичайне відерце з джерельною водою та мідна кружка перетворюються на сакральні атрибути милосердя й поминання: мати поїть чужих робітників в ім'я власного сина. Коротке забуття на колоді стирає межу між дійсністю та сном, матеріалізуючи найпотаємніше прагнення змученого серця — побачити сина живим, спраглим до рідної води.
Контраст між радісною материнською усмішкою уві сні та суворою правдою («Я лежу за Одером-рікою») сягає шекспірівської трагедійності. Проте фінал вірша переборює відчай: попри скорботу, усмішка не згасає, вона «горіла» й «ніжну душу гріла». Метафора незгасного внутрішнього тепла утверджує непереможність материнської любові, яка виявляється сильнішою за смерть і морок забуття.
Теми: материнське горе · пам'ять про війну · загиблий солдат · трагедія втрати · любов матері