Гроза шматує блискавками ніч,
Товче її, немов соломотряс.
Кошлату бурку не скидає з пліч
Вже третій тиждень громовий Кавказ.
Пишноти сонця, срібний бенкет зір —
Залиті зливами, розвіяні вітрами.
Та літо красне вже не за горами,
Світанком завтра спуститься із гір, —
Так думає з нас кожен, так жада.
А на світанку знов несе вода,
Мов з гір землисте листя восени.
Як тяжко б'ються з вітром ясени.
Експресивна пейзажна замальовка розбушеваної кавказької негоди, крізь яку проступає мотив важкого випробування, тривалого очікування тепла та незламної стійкості живого перед сліпою стихією.
Вірш навіяний поїздками поета на Кавказ, що були звичними для радянських митців доби 'відлиги' (творчі будинки, семінари, подорожі). Сувора гірська топографія резонувала з досвідом колишнього воїна-партизана, в чиїй пам'яті гори назавжди асоціювалися з напругою та подоланням лиха.
У цьому творі виразно відчутний перехід Воронька до філософського осмислення циклічності природи, де локальний пейзаж гірського регіону набуває універсальних рис драматичного протиборства між оманливою надією та суворою реальністю стихійного буття.
Вірш написаний п'ятистопним ямбом із пірихіями, що забезпечує мінливу, рвану інтонаційну ходу, відповідну картині грозового шквалу. Строфіка становить єдину нерозчленовану дванадцятирядкову композицію з поєднанням перехресного (АбАб) та кільцевого/суміжного римування.
Фоніка вірша насичена шиплячими й глухими приголосними ([ш], [т], [ч], [с]), що створюють акустичний ефект невпинного шуму зливи та тріску гілок, тоді як розмовна аналогія «немов соломотряс» додає ритму несподіваного експресивного заземлення.
Образна система побудована на зіткненні монументальності та деталізованої речовості. Уособлення Кавказу в образі горянина, що «кошлату бурку не скидає з пліч», задає твору суворий романтичний тон, який одразу ж контрастує з побутовим, майже прозаїчним порівнянням грози із соломотрясом, підкреслюючи безжальну механічну руйнацію ночі.
Центральний конфлікт розгортається між палким сподіванням ліричного загалу («Та літо красне вже не за горами... Так думає з нас кожен, так жада») і гірким ранковим розчаруванням. Замість омріяного розквіту світанок несе селеві потоки й осінню мертву глину, що символізує затяжний характер екзистенційного холоду.
Фінальний рядок — «Як тяжко б'ються з вітром ясени» — акумулює в собі стрижневу філософську ідею: дерево, що протистоїть урагану, стає уособленням гідності, терпіння та тихого героїзму у змаганні з непідконтрольною людині долею.
Теми: пейзажна лірика · стихія негоди · образ Кавказу · очікування і надія · стійкість духу