Війною стрів мене цей Світ.
Із неба кидав до колиски
Заліза толові огризки
І вишень ранній первоцвіт.
Стогнав і лаявсь Білий Світ…
Та я не чув того нічого:
Було ще місяців —
Не літ —
Мені від роду, як прочовгав
Рік чотирнадцятий свій слід,
Кривавий і могильний слід.
Мене він чоботом не стер:
Нехай, мовляв, солдат росте.
Автобіографічна мініатюра про покоління, народжене в полум'ї Першої світової війни, чия людська доля була наперед приречена на солдатську шинель і суворі історичні катаклізми.
Платон Воронько народився 18 листопада (1 грудня) 1914 року в селі Чернеччина на Сумщині — у розпал перших місяців Першої світової війни. Твір є гірким автобіографічним осмисленням власного родоводу й долі ровесників, чиє дитинство припало на розпад імперій і вир громадянських конфліктів, а молодість була кинута в жерло Другої світової війни.
У період хрущовської «відлиги» та в наступні десятиліття українська література звернулася до глибинного осмислення історичної травми ХХ століття. Воронько дивиться на власну біографію не крізь призму офіційного пафосу радянського переможця, а крізь трагедію дитини, чию колиску від самого народження засипало попелом артилерійських канонад.
Вірш написано чотиристопним ямбом із суміжним та кільцевим чергуванням римування (переважно чоловічі точні рими: «світ — первоцвіт — слід», «колиски — огризки»). Лапідарний, карбований ритм надає поезії енергійного маршового звучання, що асоціюється з суворим ритмом військової ходи.
Звукопис насичений різкими вибуховими приголосними [т], [р], [к], [б] («стрів», «кидав до колиски», «заліза толові огризки»), які фонічно відтворюють гуркіт вибухів, скрегіт металу та важку поступ солдатського чобота.
Образна палітра відкривається разючим оксюморонним поєднанням: над дитячою колискою сходяться «заліза толові огризки» та ніжний «вишень ранній первоцвіт». Ця антитеза кривавого металу й весняного цвіту українського саду уособлює вічний конфлікт між смертоносною природою війни та життєствердною сутністю мирного буття.
Образ чотирнадцятого року персоніфікований у постаті жорстокого молоха, який «прочовгав свій слід» і помилував немовля лише для того, щоб підготувати з нього майбутнє гарматне м'ясо («Нехай, мовляв, солдат росте»). Фінальна фраза сповнена гіркої іронії та трагічного фаталізму: поет розкриває трагічний детермінізм епохи, де ціле покоління ще в пелюшках було запрограмоване історією на солдатську долю.
Теми: автобіографічна лірика · покоління війни · історична пам'ять · трагізм дитинства · доля солдата