На знимці вранішні птахи
безголосі, безсонні, як детонація дизелю,
як танки, слизькі від роси, —
машини, що пришивають людей до повітря,
пристрої, що слугують відродженню,
або ж як?
Ці птахи марґінальні, забарикадовані в листі,
не провадять ні з ким перемовин,
воду проковтують натще,
без опису залишаються.
І залишаться осторонь соціуму,
і їх за каліцтва ненавидітимуть, —
завіщо вони зосталися
і застигли?
2015
Експресіоністичний фрагмент про страшну сутність сучасної війни, де танки 'пришивають людей до повітря', а скалічені й онімілі свідки бійні залишаються відкинутими на маргінеси збайдужілого суспільства.
Вірш 2015 року відображає шоковий досвід перших років російської збройної агресії проти України на Донбасі.
Автор звертається до трагедії ветеранів та скалічених війною людей, аналізуючи феномен відчуження, коли суспільство підсвідомо відштовхує свідків насильства, прагнучи зберегти власний психологічний комфорт.
Твір написаний щільним, сконденсованим верлібром із використанням важкої метафорики та відсутністю будь-яких романтичних прикрас.
Звукова організація спирається на глухі, дисонантні приголосні, що підкреслюють механістичність і холодність зображуваного світу техніки й болю.
Образ танків як 'машин, що пришивають людей до повітря', є разючою деконструкцією батального жанру: війна постає не героїчним подвигом, а безжальним розриванням живої людської плоті залізом.
Птахи, які на знимці застигли безголосими й маргінальними, уподібнюються до ветеранів, забарикадованих у власному німому горі. Суспільство ненавидить їх за каліцтва, бо ці каліцтва є живим докором і свідченням невимовної катастрофи буття.
Теми: тілесна травма війни · механізоване вбивство · відчуження ветеранів · байдужість соціуму · експресіоністична поетика