(З В. Г. Мервіна)
Колись товпилися на порозі смертности
Та не були обрані
Немає свободи такої як їхня
Тих що не мають початку
Навіть повітря є їхнім спогадом
Посіллям де не можуть мешкати
Та в якому ніколи не відсутні
Що ти питають що просто існуєш
І небеса і земля вклоняються їм
Піднімаючи погляд з-над своїх виборів
Умираючи
Цілий день цілу ніч
Все що помиляється їх обожає
Навіть мертві співають їм безконечний гімн.
Переклад вірша американського поета В. С. Мервіна про безсмертних богів, які ніколи не переступали порогу смерті, а тому не знають ні вибору, ні втрати. Тон відсторонено-медитативний: людське існування постає крихким і смертним на тлі холодної вічності божеств.
Богдан Рубчак (1935–2008) — поет, літературознавець і перекладач, один із провідних голосів Нью-Йоркської групи, яка в 1950–1960-х роках оновлювала українську поезію на еміграції, відкриваючи її для модерністських і авангардних течій Заходу. Для Рубчака переклад був частиною творчої програми: перекладаючи сучасних англомовних, німецьких та італійських авторів, він вчив українське слово говорити мовою світового модернізму.
Вільям Стенлі Мервін — один із найпримітніших американських поетів другої половини XX століття, відомий відмовою від розділових знаків і схильністю до міфологічної, майже сакральної абстракції. Рубчак зберігає цю особливість оригіналу: текст тече без пунктуації, як суцільна молитва або заклинання, що надає перекладові відчуття позачасовості.
Верлібр без розділових знаків, де межі фраз визначаються лише розташуванням рядків і внутрішньою інтонацією. Рими немає, ритм тримається на синтаксичних паралелізмах і повторах заперечень («не були», «не мають», «не можуть», «ніколи не відсутні»).
Короткі, часто незавершені рядки створюють ефект паузи й недоговореності: кожен рядок звучить як окреме твердження про природу божеств. Фінальне «Навіть мертві співають їм безконечний гімн» єдиним реченням підсумовує текст і закриває його урочистою кодою.
Ключовий парадокс вірша — свобода богів як свобода від смерті й від вибору. Вони «товпилися на порозі смертности», але «не були обрані»: смертність тут постає не прокляттям, а своєрідним обранням, якого боги позбавлені. Людина ж, «піднімаючи погляд з-над своїх виборів», саме через вибір і через смерть стає собою.
Образ повітря, яке є «їхнім спогадом», — «посілля, де не можуть мешкати, та в якому ніколи не відсутні» — описує божественну присутність як невловиму й водночас тотальну. Боги нікому не відповідають і нічого не питають, окрім одного: «що ти», тобто що означає «просто існувати». У цьому запитанні — вся дистанція між вічністю і миттєвим людським буттям.
Фінальні рядки звучать гірко-іронічно: їх обожнює «все, що помиляється», навіть мертві співають їм гімн. Поклоніння тут — властивість смертного, недосконалого світу, який шукає опори в тому, що йому принципово чуже. Вірш варто читати повільно, як літанію, звертаючи увагу на те, як заперечення поступово вибудовують образ порожнього, але всемогутнього неба.
Теми: смертність і безсмертя · природа божественного · свобода вибору · людська недосконалість · поетичний переклад