Друга огорожа
Богдан Рубчак
Від безміру глухого світу
оборони, моя розквітла!
(Б. І. Антонич)
Мережу я спорудив на межі,
куди вимови вже не досягають:
крізь різьблені щілини просякають
рослини темні, мов слизькі вужі.
Ці візерунки візантійських брам
розсиплються, розпустяться, розтануть,
і у валах тривалого туману
розвіється оселя, Міріям.
Прийди, неначе первістка. Схились,
неначе вітки тінь на підвіконні,
щоб кровоколом білогриві коні
промчались знову. Як співав колись.
Сестрою милосердя пригорни,
накресли коло на піску під нами, —
первинними знаками, як руками,
від первісного сну охорони.
Про вірш
Любовний вірш-заклинання, у якому кохання постає захисною межею, «огорожею» від безміру глухого світу. Ліричний герой кличе кохану Міріям окреслити довкола них магічне коло, що вбереже від хаосу й первісного сну.
Історія
Епіграф узято з Богдана-Ігоря Антонича, поета, якого Рубчак вважав одним зі своїх духовних учителів і якому присвятив чимало літературознавчих праць та віршів. Рядок «Від безміру глухого світу оборони, моя розквітла!» задає тему: любов як прихисток, як оберіг від космічної байдужості.
Для поетів Нью-Йоркської групи, до якої належав Рубчак, Антонич був символом модерної, водночас глибоко вкоріненої в архаїку української поезії. «Друга огорожа» продовжує цю лінію: міфологічна, язичницька образність поєднується з інтимною, майже молитовною інтонацією.
Форма
Вірш складається з чотирьох катренів, написаних п'ятистопним ямбом із частими пірихіями, що робить мовлення плавним і наспівним. Загальний обсяг у шістнадцять рядків наближає текст до розширеного сонетного канону.
Римування кільцеве в кожній строфі: «межі — вужі», «досягають — просякають»; «брам — Міріям», «розтануть — туману»; «схились — колись», «підвіконні — коні»; «пригорни — охорони», «нами — руками». Кільцева рима сама по собі втілює образ замкненого кола, огорожі, про яку йдеться у вірші.
Як читати
Перша строфа описує межу, на якій герой «спорудив мережу», — туди, «куди вимови вже не досягають». Це простір за межами мови, де «рослини темні, мов слизькі вужі» просякають крізь різьблені щілини. Огорожа виявляється тендітною: хаос уже проникає всередину, а «візерунки візантійських брам» приречені розсипатися в тумані.
Звідси звертання до Міріям — ім'я з біблійним відлунням, що робить кохану водночас реальною жінкою і сакральною постаттю. Він кличе її прийти «неначе первістка», схилитися, «неначе вітки тінь на підвіконні»: кохання повертає світові первісну свіжість, і «білогриві коні» промчать знову, «як співав колись».
Фінальна строфа — власне заклинання: «накресли коло на піску під нами» первинними знаками. Мова культури, візантійські візерунки виявилися безсилими; натомість рятує найдавніший магічний жест. Кохана постає «сестрою милосердя», і саме її доторк, а не слово поета, стає справжньою, «другою» огорожею від безмежжя.
Теми: кохання як захист · хаос і порядок · магія та архаїка · межі мови · діалог з Антоничем