Я пережив наш життєдайний гріх,
ту нашу гру, квітневу та осінню.
А ти приходиш і відходиш тінню,
неначе лицедії снів моїх.
Є в мене вже новий "Театр утіх"
в старім будинку, що відгонить тлінню;
та іноді молюсь тому камінню,
що з нього був збудований твій сміх.
Для інших будеш маскою сумною,
малою ролею, — або ж судьбою
обсудиш кожний спад їх, кожний зрив.
Мені ж ні ластівкою, ні совою
не станеш, а залишишся собою, —
такою, як тебе я сотворив.
Сонет про пережите кохання як завершену виставу: колишня кохана повертається тінню, лицедійкою снів, але для поета вона залишиться такою, якою він сам її сотворив у своїй уяві.
Тема театру й маски проходить крізь усю творчість Богдана Рубчака. У його ліриці кохання часто постає як гра, вистава, де ролі розподілені між реальними людьми та образами, які творить уява поета.
«Драматургія» належить до зрілої сонетної лірики Рубчака, у якій класична форма поєднується з іронією й психологічною тонкістю. Фінальна думка про кохану, яку поет «сотворив», відсилає до античного міфу про Пігмаліона й до модерністських роздумів про творчу природу любові.
Вірш є сонетом, написаним п'ятистопним ямбом, із двох катренів і двох терцетів. Катрени мають кільцеве римування на двох наскрізних римах: «гріх — моїх — утіх — сміх» і «осінню — тінню — тлінню — камінню». Така єдність рим підкреслює замкненість спогаду.
Терцети римуються за схемою ccd ccd: «сумною — судьбою — зрив» і «совою — собою — сотворив». Звукова близькість слів «судьбою», «совою», «собою», «сотворив» створює своєрідну луну, яка підводить до фінального ключового дієслова. Анжамбемани надають мові природної, розмовної інтонації.
Перший катрен — констатація завершеності: герой пережив «наш життєдайний гріх», «квітневу та осінню» гру кохання. Тепер кохана приходить і відходить тінню, мов лицедійка його снів. Кохання перетворилося на виставу пам'яті.
Другий катрен вводить образ нового «Театру утіх» у старому будинку, що «відгонить тлінню». Поет живе далі, але іноді молиться камінню, «що з нього був збудований твій сміх». Цей образ поєднує ніжність і гіркоту: сміх коханої став будівельним матеріалом спогаду, нерухомим, кам'яним, але священним.
Терцети протиставляють два способи бачення жінки. Для інших вона може стати сумною маскою, малою роллю або ж судьбою, що судитиме їхні падіння. Але для поета вона не стане ні ластівкою, ні совою — ні символом весни, ні знаком мудрості чи ночі, а залишиться собою, «такою, як тебе я сотворив». Фінальний парадокс глибокий: справжня кохана для поета — це образ, створений його любов'ю і мистецтвом, і в цьому водночас його сила і самотність.
Теми: кохання і спогад · театр і маска · творча уява · минуле і втрата · мистецтво як творення образу