В кімнаті ста люстер, самозакоханий,
гарно викривленим я бачу себе. І тільки
в сірому саді мурів, на поверхні мурів, мій відблиск
мене не може зрадити ніколи.
Часто я одягаю пишні шати. Вони
щедробарвно блищать на мені
на мініятюрній сцені мого інтимного театру.
Але у голім
білім світлі, між кущами камінного саду,
убрання зовсім сіріє, блідне казкова маска, стікає
грим ґротеску, і я
знову стаю собою.
Вірш про подвійність особистості: у кімнаті дзеркал і на сцені внутрішнього театру ліричний герой милується викривленим, прикрашеним собою, а справжнє обличчя повертає йому лише голе світло камінного саду.
Образ камінного саду, що з'являється у вірші, перегукується з назвою дебютної збірки Богдана Рубчака «Камінний сад», виданої в середині 1950-х років. Камінь, мури, сірість для молодого поета були знаками суворої правди, що протистоїть ілюзіям і самообману.
Тема маски, театру й самозакоханості — одна з улюблених у Рубчака; згодом він розвиватиме її в багатьох віршах, зокрема в сонетах про Нарциса і «Театр утіх». Ця увага до проблеми автентичності особистості споріднює його з європейською модерністською традицією та екзистенціалістською думкою середини XX століття.
Вірш написаний верлібром — без сталого метра й рими. Його структура тримається на синтаксичному й образному паралелізмі: дві частини тексту дзеркально протиставляють світ ілюзії (кімната ста люстер, пишні шати, мініатюрна сцена) і світ правди (сірий сад мурів, голе біле світло).
Ритм вільний, але плавний, із довгими реченнями та розлогими переліками. Прислівники «тільки», «часто», «але» виконують роль композиційних шарнірів, що перемикають читача між двома площинами. Завершальна фраза «і я знову стаю собою» звучить коротко й підсумково, як розв'язка внутрішньої драми.
Перша частина вірша — образ самозакоханості: у кімнаті ста дзеркал герой бачить себе «гарно викривленим». Дзеркала не брешуть прямо, але вони множать і деформують, перетворюючи людину на приємну для неї самої ілюзію. І лише сірий мур у саду, позбавлений блиску, не може його зрадити, бо відбиває не образ, а сутність.
Друга частина поглиблює цю думку через метафору театру. Герой часто одягає пишні шати, що щедробарвно сяють на «мініятюрній сцені» його «інтимного театру». Але в голому білому світлі камінного саду вбрання сіріє, бліднуть казкові маски, стікає «грим ґротеску». Справжнє «я» відкривається тоді, коли зникають декорації.
Вірш можна прочитати як роздум про творчість: поет, як актор, постійно вигадує себе, грає ролі, створює образи. Але для чесної творчості потрібен також камінний сад — простір тиші й суворості, де маски спадають. Рубчак не засуджує гру, а лише нагадує, що повернення до себе можливе лише через відмову від прикрас.
Теми: маска і справжнє обличчя · самозакоханість · внутрішній театр · пошук автентичності · правда і ілюзія