1.
Осінь, наче в'юнка кокетка
з далеких днів,
що в протертім портреті предка,
на чарки дні
бачить очі палкі, протлілі,
і чує жаль,
і колише в закляклім тілі
свій перший вальс.
2.
Осінь, наче крихкий вельможа
в бруднім бістро,
що покійним покоям, льожам
підносить тост;
щось помітне в тендітних рухах,
як осад свят,
і, як морок, бреде по бруках
його віват.
Дві мініатюри, у яких осінь постає то зів'ялою кокеткою зі старого портрета, то крихким вельможею, що проголошує тост у брудному бістро. Настрій меланхолійно-іронічний: краса згасання поєднується з відчуттям вичерпаності цілої епохи.
Богдан Рубчак належав до Нью-Йоркської групи — покоління поетів, яке, опинившись на еміграції в США, свідомо відмовлялося від патетики й народницьких шаблонів і шукало нової образності на перетині української традиції та західного модернізму. Естетизм, урбанізм і гра з культурними масками — характерні риси його ранньої лірики.
Назва вірша відсилає до європейського декадансу кінця XIX століття з його культом витонченого занепаду, штучності та «осені культури». Рубчак не стільки наслідує декадентів, скільки стилізує їхню атмосферу: осінь у нього — це персонаж зі старої галереї, вбраний у костюм минулої доби.
Кожна з двох частин складається з восьми рядків, де довгі рядки чергуються з короткими, майже обірваними. Довгі рядки мають розгойдану тристопну анапестоподібну основу з дольниковими відхиленнями, короткі — дво- або тринаголосні, що створює ритм, схожий на кружляння вальсу з паузами на видиху.
Римування перехресне: «кокетка — предка», «протлілі — тілі», «жаль — вальс»; у другій частині — «вельможа — льожам», «бістро — тост», «рухах — бруках», «свят — віват». Неточні, асонансні рими додають звучанню вишуканої розхитаності, співзвучної темі занепаду.
Перша частина будує образ осені як «в'юнкої кокетки з далеких днів», що дивиться з протертого портрета предка. Її «очі палкі, протлілі» поєднують пристрасть і тління — це ключова оксюморонна пара всього вірша. Вона «колише в закляклім тілі свій перший вальс»: спогад про юність живе в тілі, яке вже застигло, і саме в цій напрузі народжується щемка краса.
Друга частина переносить дію з аристократичного інтер'єру до міського бістро. Осінь-вельможа підносить тост «покійним покоям, льожам» — тобто світові, якого вже немає. Його «тендітні рухи» зберігають «осад свят», але «віват» бреде бруківкою, «як морок». Урочистий вигук перетворюється на відлуння, а свято — на осад на дні келиха.
Разом ці мініатюри складаються в диптих про естетику згасання: осінь тут не природне явище, а культурний жест, стилізація минулого. Варто звернути увагу на те, як Рубчак поєднує ностальгію з легкою іронією — він милується занепадом, але не дає себе ним заколисати.
Теми: осінь і згасання · ностальгія за минулим · естетика декадансу · плин часу · міська меланхолія