Іскри мене
Богдан Рубчак
Імпровізація
І знову години.
Я лежу у високих сухих шуварах самоти.
Я лежу в очах юнаків, що молодими померли,
і в шпальтах старих пожовтілих журналів,
і в прощаннях з давно прогуділих вагонів.
Я лежу в шпиталях, у в'язницях, усюди, де сум.
В серці дівчини, що підкладає міну під рейку,
і між бровами юної матері, що ніжно-ніжно
вперше торкає обличчя свого немовляти.
В кінчиках пальців моїх біль клена, що зронює листя,
в колінах моїх щастя закоханих хлопців,
в ніздрях пах пралень, брудних ресторанів, троянд на роялі,
між губами зневіра людини, що ліжка на світі не має.
А ніч, мовчазний екзекутор, списує всю мою власність,
списує всі мої сни, що за них я не міг заплатити.
Завтра ранок розріже надвоє вікно.
Завтра я кину собою по репанім бруку
і буду збирати себе в холодних обличчях прохожих,
шукатиму іскор себе, що їх я сьогодні розсипав.
Про вірш
Імпровізація-сповідь, у якій ліричне «я» розсипається по всьому світу людського болю, любові й самотності, а наступного ранку мусить збирати іскри себе в обличчях незнайомих перехожих.
Історія
Вірш належить до циклу імпровізацій Богдана Рубчака, у яких вільний вірш поєднується з потоком свідомості. Його каталожна побудова з анафорою «Я лежу…» перегукується з поетикою Волта Вітмена, чия поезія про ототожнення себе з усім людством була важливим орієнтиром для українських поетів в Америці.
Водночас «Іскри мене» мають і виразно сучасний для середини XX століття підтекст: образи шпиталів, в'язниць, дівчини з міною під рейкою, людини без ліжка відсилають до досвіду війни, підпілля, бездомності, що був частиною біографії покоління Рубчака.
Форма
Текст написаний верлібром із довгими, розлогими рядками, у яких чутна дактилічна й анапестична хвиля. Підзаголовок «Імпровізація» підкреслює свідому вільність форми, наближеної до музичного викладу.
Головний конструктивний прийом — анафора і перелік: «Я лежу у… Я лежу в… Я лежу в шпиталях…», а далі анатомічний каталог («в кінчиках пальців моїх… в колінах моїх… в ніздрях… між губами»). Композиція має три частини: розсіяння «я» по світу, нічна конфіскація снів і ранкове збирання себе.
Як читати
На початку ліричне «я» лежить у «високих сухих шуварах самоти», але одразу розширюється на весь світ: в очах юнаків, що загинули молодими, у старих журналах, у прощаннях на вокзалах, у шпиталях і в'язницях — «усюди, де сум». Поет ототожнює себе з чужим болем, ніби його особистість розчиняється в людській спільності.
Особливо сильний контраст — «серце дівчини, що підкладає міну під рейку» і «брови юної матері», що вперше торкається обличчя немовляти. Насильство й ніжність, смерть і народження співіснують в одній свідомості. Тілесний каталог продовжує цю думку: біль клена, щастя закоханих, запахи пралень, ресторанів і троянд на роялі, зневіра бездомного — все це стає частиною поетового тіла.
Ніч у вірші — «мовчазний екзекутор», який списує всю власність героя, всі сни, за які він не зміг заплатити. А вранці, коли ранок «розріже надвоє вікно», поет кидає себе на бруківку і шукає «іскор себе» в обличчях перехожих. Вірш говорить про розсіяну, вразливу ідентичність сучасної людини і про те, що віднайти себе можна лише через інших.
Теми: розсіяна ідентичність · співчуття чужому болю · самотність · місто і ніч · пошук себе в інших