1.
Камінь не має вікон,
він не має очей.
Нашим безкровним віком
тиша його тече.
Він від місяця чужчий,
ближчий, ніж далеч у снах.
У звуків байдужій гущі
німо питає нас.
Б'ються об камінь марно
тисячі смутків і щасть, —
тільки линам та сарнам,
дар середини дасть.
2.
Часом з каменем сором:
наука буття щемить.
Мрієм його собором,
часом, що вік, що мить.
В купол глибінь полинув,
до мнимих склепінь поплив
спів — і немає. В глину,
в попіл німіє, в пил.
Філософський вірш-роздум про камінь як символ німої, байдужої матерії, яка водночас мовчки ставить людині питання про сенс буття. Від сором'язливого замилування собором до неминучого розпаду в глину й попіл — медитація про вічність і тлінність.
Камінь — центральний образ ранньої поезії Богдана Рубчака, що дав назву його дебютній збірці «Камінне серце» (1956). У цьому вірші образ розгортається вже не як метафора людського характеру, а як предмет онтологічного роздуму: камінь — це інше, нелюдське буття, що не має ні вікон, ні очей.
Подібна медитативна лірика, де предмет стає приводом до філософських питань, була близька поетам Нью-Йоркської групи, які орієнтувалися на європейський модернізм — від Рільке з його «речовими віршами» до сюрреалістів.
Дві пронумеровані частини складаються з коротких рядків із двома-трьома наголосами, переважно дактилічної або дольникової основи («Камінь не має вікон, / він не має очей»). Короткий рядок надає роздумові уривчастості, наче кожне твердження вимовляється після паузи.
Римування перехресне: «вікон — віком», «очей — тече», «чужчий — гущі», «снах — нас»; у другій частині — «сором — собором», «щемить — мить», «полинув — глину». Неточні рими поєднуються з дуже точними, звукова гра «сором — собором» підкреслює смисловий злам.
Перша частина визначає камінь через заперечення: він не має вікон, не має очей, а його тиша «тече нашим безкровним віком». Камінь «від місяця чужчий, ближчий, ніж далеч у снах» — парадоксально далекий і близький водночас. Він «німо питає нас», тобто сама його німота змушує людину запитувати про власне існування.
Тисячі людських «смутків і щасть» марно б'ються об камінь — його внутрішній дар, «дар середини», відкривається лише линам і сарнам, тобто природі, що не ставить питань. Людина з її рефлексією відрізана від цієї цілісності буття.
Друга частина повертає нас до людської культури: «мрієм його собором», перетворюючи камінь на храм, а спів злітає до «мнимих склепінь». Але «— і немає»: спів зникає, а камінь «в глину, в попіл німіє, в пил». Вірш завершується образом розпаду, що зрівнює і мистецтво, і матерію. Варто читати його як тиху медитацію про межі людського розуміння і про тлінність навіть того, що здається вічним.
Теми: вічність і тлінність · філософські роздуми · німота матерії · мистецтво і храм · межі пізнання