Пісні кують небесні ковалі,
співають ними синє тіло світу;
на м'язі серця блискавки поміту
карбують нам залізні королі.
Кував коваль в задрипанім селі
якогось безпросвітного повіту.
На лаві газди — літослови міту
розпаленої, ярої землі.
Він зароди з горнила золоті
виймає. В строгім самозабутті
навчає їх праформами співати.
А щось маленьке тулиться в куті,
таке руде, окате, пелехате, —
навчається свої пісні кувати.
Сонет про сільського коваля, який у сірому повіті кує пісні з золотих зародків, а в кутку кузні мале руде дитя вчиться власного ремесла; вірш постає метафорою поетичного покликання й спадкоємності творчості.
Образ коваля як творця, що кує долю, пісні й світ, має давнє коріння в українському фольклорі та міфології. Богдан Рубчак переносить цей архетип у модерністську площину, роблячи коваля метафорою поета, який перетворює сирий матеріал мови на гармонійну форму.
Сонет можна прочитати і як автобіографічний: мале «руде, окате, пелехате» дитя в кутку кузні може бути спогадом про власне дитинство поета в галицькому містечку, звідки його родина виїхала під час війни. Мотив учнівства й переймання майстерності важливий для Рубчака, який усе життя досліджував зв'язки між поколіннями митців.
Вірш є сонетом із двох катренів і двох терцетів, написаним п'ятистопним ямбом. Катрени мають кільцеве римування на двох наскрізних римах: «ковалі — королі — селі — землі» і «світу — поміту — повіту — міту».
Терцети римуються за схемою ccd cdd: «золоті — самозабутті — співати» і «куті — пелехате — кувати». Насичена алітерація на «к», «л» і «р» («Пісні кують небесні ковалі», «Кував коваль», «руде, окате, пелехате») імітує дзвін молота й звук кузні, роблячи форму звуковим відображенням змісту.
Перший катрен задає космічний масштаб: небесні ковалі кують пісні й співають ними «синє тіло світу», а залізні королі карбують на м'язі серця блискавки. Творчість постає як священна праця, що формує саму будову всесвіту.
Другий катрен різко знижує план: у «задрипанім селі» якогось «безпросвітного повіту» кує звичайний коваль. Але на лаві сидять ґазди, у чиїх розмовах звучать «літослови міту» — міфологічна пам'ять «розпаленої, ярої землі». Навіть у найглухішому закутку живе стародавня творча сила.
Терцети показують сам акт творення: коваль виймає з горнила золоті зародки й у «строгім самозабутті» вчить їх «праформами співати». Найзворушливіший образ — у кутку тулиться щось маленьке, руде, окате й пелехате, яке «навчається свої пісні кувати». Це майбутній митець, що переймає ремесло. Сонет говорить про те, що поезія — це ремесло, яке передається з рук у руки, і що справжнє покликання народжується з уважного споглядання праці майстра.
Теми: поетичне покликання · творчість як ремесло · дитинство і учнівство · фольклорна міфологія · спадкоємність поколінь