Набридло, знаєш, груднем жати жито
і вижидати винограду в січні, —
тягнутись знову на дебелій притчі
назад у вічність, мов сценічний витязь.
Як марива, щоб слово сторожити, —
твої торкання. Як кошмару причет.
Як ті тополі, спогадом ґотичні,
що їх не можна летом пережити.
Тож як нам бути? Нам, що не існуєм
ні у моїм, ні у твоїм майбутнім?
Невже назавжди євшан-зіллям струїм
мою струнисту кров, кровисті будні?
Закам'янієм в далечі облудній,
як випрозореностарі статуї.
Сонет-послання, у якому еміграційна відірваність від дому постає абсурдним існуванням поза часом і поза майбутнім. Гіркий, напружено-риторичний тон поєднує тугу за рідним з острахом закам'яніти в чужій «облудній далечі».
Богдан Рубчак народився 1935 року в Калуші, а підлітком разом із родиною опинився в еміграції — спершу в таборах Західної Німеччини, згодом у США. Тема дому, втраченого й недосяжного, проходить крізь усю його творчість, але подана не сентиментально, а через інтелектуальну рефлексію й складну метафорику.
Вірш звертається до образу євшан-зілля — з давньоукраїнського переказу про половецького хана, якому запах степової трави повернув пам'ять про батьківщину. Рубчак обертає цей мотив: зілля, що мало б повертати, стає отрутою для «струнистої крові», символом болісної, неможливої ностальгії.
Чотирнадцять рядків п'ятистопного ямба з жіночими й чоловічими закінченнями складаються в сонет: два катрени й два терцети. Катрени римуються переважно кільцево, з неточними, асонансними римами: «жито — витязь — сторожити — пережити», «січні — притчі — причет — ґотичні».
Терцети побудовані на складних, майже каламбурних співзвуччях: «існуєм — струїм — статуї», «майбутнім — будні — облудній». Внутрішній звукопис («струнисту кров, кровисті будні») підкреслює гру слів, через яку виникає відчуття болісної, зацикленої думки.
Перша строфа відкривається образами абсурдної праці: «груднем жати жито і вижидати винограду в січні». Еміграційне життя — це існування не в своєму сезоні, поза природним ритмом. Притча, на якій герой «тягнеться назад у вічність, мов сценічний витязь», підкреслює театральність і штучність цього повернення в минуле.
Друга строфа переходить до інтимного: торкання коханої чи рідної людини стають «маривами», що сторожать слово, а тополі — символ українського пейзажу — «спогадом ґотичні», тобто вже перетворені пам'яттю на щось чуже, готичне, архітектурне.
Терцети — серія запитань: «Тож як нам бути? Нам, що не існуєм ні у моїм, ні у твоїм майбутнім?» Ліричний герой і адресат розділені не лише простором, а й часом. Фінальний образ «випрозореностарих статуй» — це загроза закам'яніти, стати прозорою реліквією, позбавленою живої крові. Лист додому виявляється листом у порожнечу, але саме ця чесність робить його пронизливим.
Теми: еміграція і туга за домом · розірваний час · пам'ять і забуття · відчуження · кохання на відстані