Моя Ітака
Богдан Рубчак
Холонуть попелом іскри скронь,
зіниці меркнуть і пісня.
Хмарини ж ласку твоїх долонь
з блакиті пам'яті виснять.
Пливти нелегко з днів багажем :
я в море викинув все це.
Та відблиск слів твоїх береже
у море вкинене серце.
Лишав багато бажань, домів, —
путі опутали тіло.
Хотів, щоб шквал у слові шумів,
щоб слово вітром горіло.
Як довго плив я, і гріб, і брів,
за гріб був вітер високий.
Забув про спокій тінистих брів,
про слів безвітряних спокій.
Сваволя плавань тепер — полон,
а путь полинова, тьмава.
І я впливаю в твоє тепло,
мов човен у білу гавань.
Про вірш
Вірш про довгу мандрівку життя, у якій ліричний герой, як Одіссей, позбувся всього, крім пам'яті про кохану, і зрештою повертається до її тепла, «мов човен у білу гавань». Меланхолійна, але світла лірика про втому від свободи й прагнення пристані.
Історія
Мотив Одіссея й Ітаки — один із найуживаніших у світовій поезії XX століття, від Кавафіса до модерністів. Для поетів української еміграції, до яких належав Богдан Рубчак, він мав особливе звучання: мандрівка без повернення, батьківщина як недосяжна пристань.
Рубчак, однак, змінює акцент: його Ітака — не країна, а кохана, не географія, а тепло близької людини. Така інтимізація великого міфу характерна для лірики Нью-Йоркської групи, яка віддавала перевагу особистому переживанню над колективною патетикою.
Форма
Вірш складається з шести катренів, написаних дольником із ямбічно-анапестичною основою: довгі рядки мають чотири наголоси, короткі — три («Холонуть попелом іскри скронь, / зіниці меркнуть і пісня»). Чергування створює хвилеподібний ритм, схожий на гойдання човна.
Римування перехресне з частими неточними римами: «скронь — долонь», «пісня — виснять», «багажем — береже», «все це — серце». Багато внутрішніх рим і звукових повторів: «плив я, і гріб, і брів, / за гріб був вітер високий», «путі опутали тіло», «полон — полинова».
Як читати
Перша строфа відкривається образами згасання: «холонуть попелом іскри скронь», меркнуть зіниці й пісня. Герой утомлений, але хмарини з «блакиті пам'яті» досі несуть «ласку твоїх долонь». Пам'ять про кохану — єдине, що не згасає.
Подорож описано як поступове звільнення від багажу: «я в море викинув все це», залишаючи лише серце, яке береже «відблиск слів твоїх». Герой прагнув, щоб «шквал у слові шумів», щоб «слово вітром горіло», — тобто жив бурхливим, творчим, бунтівним життям, забувши «про спокій тінистих брів». Гра слів «гріб — гріб» поєднує веслування й могилу, нагадуючи про ціну цієї свободи.
Фінальна строфа обертає цінності: «сваволя плавань тепер — полон», а путь «полинова, тьмава». Свобода стала неволею, а повернення — справжнім звільненням. Образ «човна у білу гавань» завершує вірш тихим, умиротвореним акордом: Ітака — це не кінець мандрів, а тепло, у яке впливаєш, як у пристань.
Теми: мандрівка і повернення · кохання · пам'ять · свобода і втома · античний міф