Моя легенда
Богдан Рубчак
Корився він по норах і печерах,
та ніжности у камені замало:
старих світів коричневе череп'я
його безсилі стопи протинало.
Блискучі очі стер об голі скелі,
і вже йому нічого не боліло:
у гордості колючій та пустельній
прокляв, прогнав від себе кволе тіло —
і став всесильним. І зійшов він паном
від клекоту орлів у наші села.
Вона його зустріла з повним збаном
води — м'яка, землиста і весела.
Так ніби з помсти за камінне жниво
свого життя — блукання піднебінням —
забаг зачати свій камінний вивід,
засіяти її зірок насінням.
Неначе льодом, каменем зашерхли
поля, закляті в нерости коросту,
завмер в камінну тишу гілки шерех,
заклякли трави у кривлянні росту,
і все застигло без життя і смерти.
Вона ж стояла скелею стрімкою,
аж випливла з правод краплина вперта
і потекла камінною щокою,
немов сльоза. Пробіг по ріні вітер,
і вічне сонце вечоріти, дніти
пустилось знову. На камінних вітах
камінне листя стало зеленіти.
Про вірш
Міфопоетична оповідь про чоловіка, який зрікся ніжності й став кам'яним всесильцем, і про жінку, чия сльоза оживила закам'янілий світ. Вірш-легенда про перемогу тепла, землі й жіночого начала над гордою, безплідною силою.
Історія
Образ каменю — один із наскрізних у ранній творчості Богдана Рубчака, недарма його перша збірка мала назву «Камінне серце» (1956). Камінь у нього символізує холодну волю, відчуження, гордість, що відрізає людину від живого світу, але водночас і прагнення до вічності.
«Моя легенда» стилізована під народний переказ чи міф про походження світу: тут є печери, орли, села, збан води, зоряне насіння. Рубчак, як і багато поетів Нью-Йоркської групи, охоче звертався до міфологічних моделей, наповнюючи їх модерним психологічним змістом.
Форма
Вірш написано п'ятистопним ямбом, що надає оповіді епічної розміреності. Строфи — катрени з перехресним римуванням: «печерах — череп'я», «замало — протинало»; «скелі — пустельній», «боліло — тіло».
Рими переважно жіночі, багато неточних, асонансних («печерах — череп'я», «зашерхли — шерех»), що додає звучанню фольклорної свободи. Важливі анжамбемани, особливо злам «— і став всесильним», де переламана строфа графічно передає переломний момент сюжету.
Як читати
Перша частина — історія самоочищення, що обертається самокаліченням. Герой блукає печерами, стирає очі об скелі, проклинає й проганяє від себе «кволе тіло». Це образ аскетичної ніцшеанської надлюдини, що здобуває всесилля ціною втрати болю, ніжності, чуттів. Він «зійшов паном від клекоту орлів у наші села» — як бог чи пророк із гір.
Зустріч із жінкою, «м'якою, землистою і веселою», яка виходить до нього «з повним збаном води», — це зіткнення каменю й землі, сухості й вологи. Герой «з помсти за камінне жниво свого життя» хоче засіяти її «зірок насінням», і світ навколо скам'яніває: поля, гілки, трави застигають «без життя і смерти».
Розв'язка — в одній краплині. Жінка, сама стоячи «скелею стрімкою», роняє сльозу, і ця вперта крапля повертає рух: сонце знову починає вечоріти й дніти, а «камінне листя стало зеленіти». Сльоза — жіноча, людська, вразлива — виявляється сильнішою за всесилля. Вірш читається як притча про те, що життя відроджує не гордість, а співчуття.
Теми: гордість і відчуження · жіноче начало · відродження життя · міф і легенда · сила співчуття