На полях "Іліяди"
Богдан Рубчак
1. Герої
Потвори на ходулях. Блискучі чучела
із бронзи. В бровах кров запечена
порічками. Пусті очиць печери,
і вбивства похітъ наглі зуби шкіритъ.
У вухах їм галактики бринять,
а венами колують кораблі;
кує ненависть гордий герб у серці,
і навіть горб наїжив зелену шерсть.
Жорстокість. Розчепірена щока.
Розчавив камінь череп. А в кущах
зламане ратище. Епос. Ось про що
нудно заводять старці по шинках і досі.
А все-таки нещасні. Кукли сил,
хворіють на простоволосий шал,
що смерть дітей на нього — єдиний лік.
Вони ж надлюди. Нелюди, каліки.
2. Боги
Найстарший цинік розвернувся в хмари
і безхребетно крутить так і сяк.
Синок з ним поруч — бородач-босяк,
і збочена Атена кров'ю марить.
Старий дари рахує, з жаром скнари
рознюхуючи : цап чи порося?
За дим офір, що потом тіл просяк,
можливо, низпошле дешеві чари.
Таким наборг ми віддавали долі?
Це — богування: раптом стати птахом,
пройтися вихром по смертельнім полі?
Як дні замкнуться у конечнім колі,
хто їх судитиме пекучим жахом?
Плач, Ахіллесе. Розпач, Андромахо.
3. Дезертир
(Паріс у Третій пісні)
Столиця поїздами й антенами ніч намацує.
Не егіда Атени, а брудна фіранка в готелі
тепер мені бринить, Гекторе, і мені добре. Це є мій день.
Кажеш, що пошиєш мені з каменюк шинелю,
називаєш то лялею в льоконах, то моржем-самцем,
женокрадом, жеребцем, кнуром, кльовном у душних спальнях.
Хай буде так. Але йди геть. Хвалися над трупом. Сам цей
світ кори. Кричи собі пеани. А мені дай спокій.
Прокльони, Патроклоси, Ахіллеси з залізним серцем,
коні, колісниці, божевільні бóги, ікло піки:
цей маніякальний калейдоскоп — геройство? Сплив сперми
у бронзу оргазмом убивств чи в скорчені жахом піхви
рабинь — мужність? Ти вже старий. Мариш гаслами стертими.
А мій тілесний спис вібрує днетворчою раною
моєї коханої і безсиліє в мислях смерти.
Я ще піду в призначення синьовинового ранку,
щоб убити робота смерти з усесвітом на щиті,
і теж трупожерним круком над тілом скульптурним крикну.
А тепер дай мені спокій. Дай заснути в теплім житті.
Про вірш
Тричастинний цикл-полеміка з «Іліадою», у якому Рубчак розвінчує героїв як потвор-убивць, богів як циніків, а голос дає дезертирові Парісові, що обирає любов і життя замість війни. Гострий, провокативний антиепос про жорстокість, приховану під позолотою міфу.
Історія
Гомерова «Іліада» — фундамент європейської літератури й водночас канон героїчної етики, де війна, слава й смерть на полі бою вважаються найвищими цінностями. У XX столітті, після двох світових воєн, багато поетів переглядали цей канон, викриваючи насильство, яке він оспівує.
Богдан Рубчак, глибокий знавець античності й компаративіст, у цьому циклі пише справжні «маргіналії» — нотатки на полях класичного тексту. Він поєднує античні імена з сучасними реаліями (поїзди, антени, готель, кльовн), роблячи давній епос гостро актуальним і демонструючи вічність війни як людської патології.
Форма
Цикл складається з трьох частин, кожна з яких має свою форму. Перша, «Герої», і третя, «Дезертир», написані верлібром з різкими, уривчастими реченнями, часто номінативними («Жорстокість. Розчепірена щока.», «Епос.»).
Друга частина, «Боги», — класичний сонет п'ятистопного ямба з кільцевим римуванням у катренах («хмари — марить — скнари — чари», «сяк — босяк — порося — просяк») і терцетами, що поєднують рими «долі — полі — колі» та «птахом — жахом — Андромахо». Строга форма в центрі циклу іронічно контрастує з цинізмом його змісту.
Як читати
«Герої» — нищівний портрет: «потвори на ходулях», «блискучі чучела із бронзи», з кров'ю в бровах і порожніми печерами очей. Їх веде «вбивства похіть», у серці — «гордий герб» ненависті. Про це «нудно заводять старці по шинках» — так епос перетворюється на шинкову байку. Але Рубчак не позбавляє героїв трагізму: вони «нещасні», «кукли сил», хворі на шал, — «надлюди. Нелюди, каліки».
«Боги» показують Олімп як сміховинне збіговисько: Зевс — «найстарший цинік», який «безхребетно крутить так і сяк», підраховує дари з «жаром скнари», вибираючи між цапом і поросям. Поруч — «бородач-босяк» і «збочена Атена», що марить кров'ю. Терцети ставлять серйозне питання: таким «богуванням» ми віддавали долю? І фінальний рядок «Плач, Ахіллесе. Розпач, Андромахо» звучить як голосіння за обдуреними смертними.
«Дезертир» дає голос Парісові з Третьої пісні, якого Гектор ганить за боягузтво. Паріс перебуває в сучасному місті, у готелі з брудною фіранкою, і відкидає героїку як «маніякальний калейдоскоп» убивств, а мужність — як насильство над рабинями. Його «тілесний спис» — це любов, «днетворча рана коханої». Він не цурається обов'язку зовсім, але зараз просить: «Дай заснути в теплім житті». Цикл варто читати як радикальну переоцінку цінностей, де життя й любов протиставлено культові смерті.
Теми: антивоєнний пафос · розвінчання героїчного міфу · жорстокість і насильство · любов проти війни · переосмислення класики