Він просить перед дзеркалом: "Прости!"
І знову — стрімголов до книгозбірні:
як в катакомбах, черепи примірні,
лежать там сни, щоденники, листи.
Чужим життям береться він брести,
розкльовувати сторінки покірні,
визбирувати з них слова добірні, —
прообразом своє життя спасти.
А як зневіжать образи невірні,
кімнати знову клечає комірні
своїми ж масками, — щоб знову їх нести
в нові міста і на чужі мости.
І знову входить в дзеркало несите,
прощення знову у ньому просити.
Сонет про сучасного Нарциса — людину, яка тікає від себе в чужі книги, щоденники й листи, творить собі маски, переїжджаючи з міста в місто, і знову повертається до дзеркала просити прощення.
Міф про Нарциса, юнака, що закохався у власне відображення, у XX столітті став одним із ключових символів самозакоханості й пошуку ідентичності. Богдан Рубчак неодноразово звертався до теми дзеркала й маски, і сонет «Нарциз» — найвиразніше її втілення.
У Рубчака Нарцис — це не лише самозакоханий юнак, а й інтелектуал, митець, людина книжної культури, яка шукає себе в чужих життях. Цей образ має автобіографічні відтінки: поет і літературознавець, Рубчак добре знав спокусу жити серед «снів, щоденників і листів» інших.
Вірш є сонетом англійського типу: три катрени і завершальне двовірша, написані п'ятистопним ямбом. Катрени римуються за схемою abba: «прости — листи», «книгозбірні — примірні»; «брести — спасти», «покірні — добірні»; а третій катрен підхоплює ті самі співзвуччя: «невірні — комірні», «нести — мости».
Наскрізна повторюваність рим «-ірні» і «-сти» створює відчуття замкненого кола, у якому кружляє герой. Фінальний двовірш «І знову входить в дзеркало несите, / прощення знову у ньому просити» римується окремо й повертає читача до першого рядка, замикаючи кільцеву композицію сонета.
Перший катрен відкривається жестом покаяння: герой просить перед дзеркалом «Прости!» і знову біжить до книгозбірні, де, як у катакомбах, лежать черепи — «сни, щоденники, листи». Бібліотека постає як цвинтар чужих життів, а пошук у ній — як спроба втечі від себе.
Другий катрен показує, як Нарцис «розкльовує» сторінки, вибирає з них добірні слова, щоб чужим прообразом урятувати власне життя. Але це спасіння ілюзорне: чужі образи «зневіжаються», втрачають свіжість, і тоді він знову прикрашає комірні кімнати власними масками, щоб нести їх у нові міста й на чужі мости. Образ мандрів між містами відсилає і до досвіду еміграції.
Фінальний двовірш замикає коло: Нарцис знову входить у «дзеркало несите», щоб знову просити прощення. Дзеркало ненаситне, бо воно поглинає всі маски і нічого не повертає. Сонет говорить про вічне коло самопошуку, у якому людина тікає від себе в культуру, але врешті мусить повернутися до власного відображення.
Теми: пошук ідентичності · самозакоханість · маска і роль · книжна культура · мандри і бездомність