Проєкт до балету в трьох актах
Богдан Рубчак
1.
Цю синю тугу хтось невміло назвав кімнатою,
де ми одні. Вимовляю невидні птáхи,
і вони пестять летом невідоме. Відчуваю
в кутку кімнати — чотирикутньої туги —
абстракцію твого тіла.
Добре, що ніч, добре, що ніч, бо не
бачиш абсурдного арлекіна моєї душі,
що
вилетів
піруетами,
заблагав арабесками
і зомлів перед тобою.
2.
За вікном : казка.
За вікном ходять монахині, фіолетно усміхаючись,
під галузками, що носять чорні помаранчі.
Лопотять балерини трепітних хотінь.
Хочу
чудотворними кінчиками пальців
слухати мелодії мандолін
у твоєму шаленому волоссі.
3.
Усміхаюсь приховано :
в останньому акті мого балету
ти покохаєш мене.
Про вірш
Тричастинна ліричне мініатюра, побудована як задум балету: кімната-туга, казковий пейзаж за вікном і впевненість, що в останньому акті кохана відповість взаємністю. Ніжний, іронічно-мрійливий вірш про кохання як мистецький задум.
Історія
Богдан Рубчак, як і інші поети Нью-Йоркської групи, охоче експериментував із формою, запозичуючи структуру з інших мистецтв — музики, живопису, театру. «Проєкт до балету в трьох актах» використовує хореографічну лексику (піруети, арабески, арлекін, балерини) для опису внутрішнього світу закоханого.
Образ арлекіна відсилає до європейської традиції комедії дель арте, а через неї — до модерністської поезії й живопису початку XX століття, зокрема Пікассо, Аполлінера, Блоку, де арлекін був символом сумного, закоханого, абсурдного митця.
Форма
Верлібр із елементами прози у віршах, поділений на три пронумеровані частини, що відповідають трьом актам балету. Рими немає, ритм тримається на повторах («Добре, що ніч, добре, що ніч», «За вікном... За вікном...») та синтаксичних паралелізмах.
Частини поступово скорочуються: перша — найдовша, третя — лише одне речення. Таке стискання надає фіналу ваги несподіваної коди, ніби завіса падає після останнього жесту танцівника.
Як читати
Перший акт — кімната, яку хтось «невміло назвав» кімнатою, хоча насправді це «синя туга». Закоханий вимовляє «невидні птахи», і ті пестять летом невідоме; у кутку «чотирикутньої туги» він відчуває «абстракцію твого тіла». Добре, що ніч: кохана не бачить «абсурдного арлекіна моєї душі», який вилетів піруетами, заблагав арабесками й зомлів перед нею. Душа танцює, але танець цей приречено-незграбний.
Другий акт переносить погляд за вікно, де «казка»: монахині, «фіолетно усміхаючись», проходять під гілками, що носять «чорні помаранчі», лопочуть «балерини трепітних хотінь». Цей сюрреалістичний пейзаж — проекція бажання. Закоханий хоче «чудотворними кінчиками пальців» слухати мелодії мандолін у її волоссі — образ, що поєднує дотик і звук.
Третій акт — одне речення: «в останньому акті мого балету ти покохаєш мене». Усмішка «прихована», бо герой знає, що це лише задум, проєкт, мистецька фантазія. Іронія й ніжність переплітаються: кохання можна поставити на сцені, але не в житті. Вірш нагадує, що мистецтво часто стає способом здійснити неможливе.
Теми: кохання і мрія · мистецтво як втеча · туга · іронія · синтез мистецтв