Віршам і снам не вір:
травур, та рев, та вир.
З варив розрив-трави
скроплений кожен вірш.
Зов небезпечних круч,
віри росистий крок
кристалізує кров
в зоряний звірокруг.
Спатиме світ повік
там, де так довго спів,
і під теплом повік
світиком визрів спів.
Раб — та світи творив?
Кари пектиме карб:
лишиться лиш терпка
вірність розрив-трави.
Звуковий вірш-заклинання про небезпечну магію поезії: кожен вірш скроплений відваром розрив-трави, а творчість виявляється водночас чарами, ризиком і вірністю, що переживає навіть смерть світу.
Розрив-трава в українському фольклорі — чарівна рослина, здатна розривати залізо, відмикати замки й відкривати скарби. Богдан Рубчак, як і інші поети Нью-Йоркської групи, охоче звертався до міфологічних образів, але переосмислював їх у модерністському ключі, наповнюючи новим, часто метапоетичним змістом.
Вірш вирізняється надзвичайною концентрацією звукової гри, що споріднює його з експериментами європейського й українського авангарду. Рубчак, перекладач і дослідник поетики, свідомо працював зі словом як із матеріалом, у якому звук народжує значення.
Вірш написаний дуже короткими рядками з двома-трьома наголосами, переважно у хореїчно-дактилічному ритмі. Рими суміжні та перехресні, часто неточні: «вір — вир», «трави — вірш», «круч — звірокруг», «повік — повік», «спів — спів», «творив — трави».
Головна ознака форми — анаграматичні та паліндромні звукові ряди: «травур, та рев, та вир», «вірш — вір — вир», «кров — крок», «кари — карб — раб». Слова перетікають одне в одне, міняючи порядок звуків, ніби самі підлягають дії розрив-трави. Повтор однакових слів у римі («повік — повік», «спів — спів») створює ефект омонімічної гри й заклинальної монотонності.
Перший рядок — пересторога: «Віршам і снам не вір». Поезія тут не утішна ілюзія, а небезпечне вариво, у якому вирують «травур, та рев, та вир». Кожен вірш скроплений відваром розрив-трави, тобто наділений силою ламати межі, відкривати заборонене.
Середня частина розгортає образ творчості як ризику: «зов небезпечних круч», «віри росистий крок» кристалізують кров у «зоряний звірокруг». Людське, тілесне — кров — перетворюється на космічний порядок, на зодіак, де звірі стають зорями. Так поет описує перетворення життєвого досвіду в мистецьку форму.
Фінал ставить питання про ціну творчості: «Раб — та світи творив?» Творець виявляється рабом свого покликання, і на ньому лишиться «карб» кари. Але після всього — після сну світу й завершення співу — залишиться «терпка вірність розрив-трави». Вірність поезії, гірка і непохитна, — ось що переживає і творця, і його світи.
Теми: магія поезії · творчість як ризик · фольклорна символіка · вірність покликанню · звукова гра слова