1.
Криво летять
ратищ іглиці.
З хмари латать
віщиві-птиці.
Чорною гиччю
дими ріжуть обрій.
Хижо кигичуть
птиці недобрі.
2.
З сонця на зорі
колишеться рать.
Шатра горять,
шоломи горять.
Небо палає,
палають зіниці.
Захлинаютъся лаєм
лахматі лисиці.
3.
Тихо. Ні звука
на чорному світі.
Мором і скукою
море століть.
Плачуть ліси
в глушині віковій.
Лезо сльози
забагрянило вії.
Фрагменти-стилізації під давньоруський епос, де віщі птахи, палаючі шатра й лисиці малюють картину битви, а тиша після неї наповнюється сльозами століть. Похмура, ритмічно напружена мініатюра про війну й історичну пам'ять.
Назва й образність фрагментів відсилають до «Слова о полку Ігоревім» — пам'ятки давньої української літератури, де природа віщує поразку, птахи й звірі передчувають кров, а князівська рать гине в Дикому Полі. Рубчак стилізує не сюжет, а атмосферу пам'ятки — її зловісні знамення й лаконічну силу.
Звернення до давньоукраїнської спадщини було для поетів Нью-Йоркської групи способом поєднати модерну форму з глибинною традицією. Фрагментарність тексту натякає і на стан самого давнього епосу, що дійшов до нас через століття, і на розірвану історичну пам'ять.
Три пронумеровані фрагменти складаються з коротких дво- і тринаголосних рядків з дактилічною та хореїчною основою («Криво летять / ратищ іглиці»), що надає звучанню уривчастості й енергії, мов удари барабана.
Римування суміжне та перехресне: «іглиці — птиці», «обрій — недобрі», «рать — горять», «зіниці — лисиці», «світі — століть», «віковій — вії». Густа алітерація («Захлинаютъся лаєм лахматі лисиці», «Мором і скукою море») наближає текст до звукопису давніх епічних пісень.
Перший фрагмент — передчуття битви: криво летять «ратищ іглиці», з хмари злітають «віщиві-птиці», дими ріжуть обрій, хижо кигичуть «птиці недобрі». Як і в «Слові о полку Ігоревім», природа першою знає про біду, а світ наповнюється зловісними знаками.
Другий фрагмент — сама битва, показана через вогонь: колишеться рать, горять шатра й шоломи, палає небо, палають зіниці. Лахматі лисиці, що «захлинаються лаєм», — пряма ремінісценція давньої пам'ятки, де лисиці брешуть на червоні щити.
Третій фрагмент — тиша після поразки: «Ні звука на чорному світі», лише «море століть», сповнене мору й скуки. Плачуть ліси, а «лезо сльози забагрянило вії» — сльоза стає зброєю, кривавим лезом. Цей фінальний образ поєднує скорботу й насильство і перетворює окрему битву на вічну рану історії.
Теми: війна і поразка · історична пам'ять · давньоукраїнська традиція · знамення і передчуття · скорбота