Спомин про місяць

Фрагменти

Коли я торкаюся твого обличчя,
кінчики пальців моїх відкриваються цвітом яблуні,
а над нами місяць
живе життям святого.

Тоді в мені народжується
непорочне крайнебо,
і ти його торкаєш,
немов травневий вітер.

* * *

Але колись прийде він,
той місяць, що був нам другом, —
і злозичливим дотиком
перемінить щастя наше в сухий пісок.

А ми ще братимем його в пригорщі
і пересипатимем у жадібних долонях,
марно шукаючи того близького чуда,
яке так довго
було з нами.

Ще будемо разом дивитись у плеса рік
і в плеса наших сердець,
поки нас не протне
холодна свідомість безсилля наших зусиль, —
поки не зрозуміємо,
що все вже нам умерло.

І тоді попрощаємося
ніяковим, трохи розгубленим усміхом,
і підемо одне від одного —
чужинці.

* * *

Округлі спогади висять
на галузках тиші, дозріваючи,
як сливи. Я знаю :
Іштар пішла від тебе,
і ти — порожній сад,
де білі статуї самотностей
нагадують білість смерти.

* * *

Ні, ще не час.

Ще в зірці найдальшій блищить діямантове тіло смерти
і святочні жести днів живим серпанком
заслоняють свідомість тисячкратно помножених відображень
твого обличчя. Але пам'ятай : колись побачиш його знову й знову —
воно буде обрамлене блискучими лезами, і твій погляд
обернеться в два соляні стовпи — і твій безвладний погляд
марно шукатиме твоїх власних зіниць.

* * *

Близькою будь мені.
Ми вийдемо на найдальші грані буття,
ген за скелі, що об них розбиваються
хвилі почувань,
в країну, де просторі плеса
зливаються з сяйвом місяця,
де зайвий рух не заслоняє коливання всесвіту,
де з кожного листка —
з усього —
всякає в нас сік, що дає нам
абсолютну непохитність.

Де в місячному сяйві
розпливаються тіні
нашого минулого.

* * *

Піднімеш на долонях
мощі місяця
до моїх уст.
Я зцілую їх,
і вони запалять рівний
вогонь у моїй душі.

Він стане маєстатом :
навколо
пролетять літо, зима, весна,
осінь, літо, зима,
весна,
а він горітиме.

І все, що торкнеться його,
навіть хвилини,
обернеться в колони й дерéва.

* * *

Віддай місяцю все :
і страждання і радість,
і кохання міцне на розпаленій сонцем землі,
і буханець хліба в руках працьовитих,
і дитинну молитву,
і вагітність мовчання, і співу бентежність,
і погляд спокійний, і спокій цвинтарищ,
і озера, і хмари, —

віддай місяцю все,
холодному місяцю.

* * *

Самотні дівчата
носять на грудях стигми місяця —
два відображення його обличчя, —
що сповнюються жадібним стражданням, коли ніч,
що сповнюються нестримною спрагою
і п'ють його повню.

І тоді
в золотих плесах їхнього волосся
падає повня місяця,
а їхні білі стегна —
то палати для нього.

* * *

Тепер приходить те,
про що ми навіть мріяти боялись :
ота промінність,
невмолимо біла.

Ніби місяця кружок
летить нестримно до мого обличчя, —

ніби місяць
світлом проникає
все глибше,
глибше,
глибше у твої зіниці.

Про вірш

Цикл ліричних фрагментів про кохання, освітлене місяцем: від чуда дотику до неминучого відчуження і, зрештою, до містичного злиття, у якому місячне світло проникає в зіниці коханої.

Історія

Богдан Рубчак, представник Нью-Йоркської групи, охоче експериментував із формою, і «Спомин про місяць» — приклад його звернення до верлібру та поезії в прозі. Підзаголовок «Фрагменти» підкреслює модерністську естетику уривка: замість цілісної оповіді — низка спалахів пам'яті, розділених зірочками.

Вірш густо насичений міфологічними та біблійними ремінісценціями: Іштар, вавилонська богиня кохання, соляні стовпи, що відсилають до історії Лотової дружини, мощі, стигми, маєстат. Така культурна багатошаровість характерна для інтелектуальної лірики Нью-Йоркської групи, яка прагнула вписати українську поезію в загальноєвропейський модерністський контекст.

Форма

Твір написаний верлібром, що місцями переходить у ритмізовану прозу. Рими й сталого метра немає, натомість ритм тримається на синтаксичних повторах («глибше, глибше, глибше»), анафорах («віддай місяцю все»), переліках та ритмічних періодах різної довжини.

Композиційно це дев'ять-десять фрагментів, відокремлених знаками «* * *», кожен із яких — окремий образ або стан. Вільна форма дає змогу поєднувати інтимну сповідь, пророче застереження («Але пам'ятай») та гімнічну інтонацію, а повтори і переліки надають текстові заклинальної, медитативної музики.

Як читати

Перший фрагмент — мить благодаті: від дотику до обличчя коханої пальці розквітають яблуневим цвітом, а місяць «живе життям святого». Та вже наступний уривок передбачає зраду: той самий місяць перетворить щастя на сухий пісок, і закохані розійдуться «ніяковим, трохи розгубленим усміхом» — чужинцями. Місяць тут амбівалентний: він і свідок любові, і втілення її холодного згасання.

Середина циклу розгортає образи пам'яті й смерті: спогади дозрівають, як сливи, на галузках тиші, а покинутий Іштар — порожній сад із білими статуями самотності. Біблійний соляний стовп символізує погляд, звернений у минуле, що паралізує людину. Водночас поет кличе кохану «на найдальші грані буття», де місячне сяйво розчиняє тіні минулого.

Кульмінація — у ритуальних жестах: мощі місяця, які кохана піднімає до уст, запалюють у душі «рівний вогонь», а заклик «віддай місяцю все» перелічує всі людські скарби — від хліба до молитви. Останній фрагмент про «невмолимо білу промінність», що проникає в зіниці, читається і як екстаз, і як смерть, і як просвітлення — Рубчак свідомо залишає ці значення нерозділеними.

Теми: кохання і відчуження · пам'ять і минуле · місяць як символ · смерть і вічність · містичне злиття · самотність

Усі поети