В коконах ікон заклякли вікна,
і в сукні всеношних сонні стегна.
Різноколірові миті квітня
в зóлоті старих мозаїк стигнуть.
На безликий клен упали руки,
замість спати в сплеті рук жиластих,
у постелях кучерявокручих
жити, і на близни ласку класти.
Слів служниця ти і марив жниця.
Наче в нішах переполовілих,
у твоїх безвітряних зіницях
крила голубів закам'яніли.
Сміху скалками уста б калічив,
жмурами жури я б щоки клечав, —
бо погідний день твого обличчя,
як жахлива Божа порожнеча.
Вірш-спокуса, у якому ліричний голос «чорта» звертається до застиглої в ікону святої: її бездоганна, позбавлена пристрасті краса постає не благодаттю, а моторошною Божою порожнечею.
Богдан Рубчак (1935–2018) — поет, перекладач і літературознавець, один із найяскравіших голосів Нью-Йоркської групи, що наприкінці 1950-х років оновила українську поезію на еміграції. Учасники групи свідомо відмовлялися від патріотичної риторики й народницьких шаблонів, шукаючи нової мови в модернізмі, сюрреалізмі та барокові. Рубчак із самого початку тяжів до вишуканої, густо метафоричної, звукописної поетики, у якій сакральне й чуттєве постійно переплітаються.
«Свята і чорт» належить до ранньої лірики поета, де візантійсько-церковна образність (ікони, всеношна, мозаїки, ніші) стає тлом для гри з еротикою та богоборчими мотивами. Це характерний для Нью-Йоркської групи жест: священні символи традиції не заперечуються, а переосмислюються зсередини, через напругу між аскезою і тілесністю.
Вірш написано п'ятистопним хореєм із переважно жіночими закінченнями («В ко́конах іко́н закля́кли ві́кна»), що надає мові заклинальної, майже літургійної розміреності. Рими перехресні, але здебільшого неточні, асонансні (вікна — квітня, стегна — стигнуть, руки — жити): поет свідомо уникає дзвінкої співзвучності, і рима ніби «розмивається», як позолота на старій мозаїці.
Головний формальний засіб — щільний звукопис: алітерації й паронімічні зіткнення («слів служниця ти і марив жниця», «сміху скалками», «жмурами жури»), неологізми на кшталт «кучерявокручих» і «переполовілих». Звук тут важить не менше за смисл: шиплячі й плавні приголосні творять відчуття тягучої, загуслої чуттєвості, з якої наприкінці виринає різка, оголена думка.
Перші рядки задають простір храму, де все закам'яніло: вікна заклякли в «коконах ікон», миті квітня «стигнуть» у золоті мозаїк. Весна, життя і тіло (сонні стегна в сукні всеношних) ув'язнені в сакральній формі. Святість у цьому світі — це застигання, відмова від руху, а «безвітряні зіниці», де закам'яніли крила голубів, показують, що навіть символ Святого Духа перетворився на мертвий камінь.
Мовець — той самий «чорт» із назви — не стільки спокушає, скільки протестує. Він хотів би вирвати святу з цієї нерухомості: замість безживного спання в «сплеті рук жиластих» — жити, класти ласку на рубці. Умовний спосіб («уста б калічив», «щоки клечав») виказує безсилля: спокусник може лише уявляти, як скалками сміху розбив би цей ідеальний спокій.
Фінальна строфа перевертає звичну мораль: «погідний день твого обличчя, як жахлива Божа порожнеча». Досконала, безпристрасна краса страшить сильніше за гріх, бо в ній немає людського. Рубчак ставить питання, чи не є абсолютна чистота формою небуття, і саме ця барокова гра контрастів — святе й демонічне, золото й плоть — робить вірш відкритим для різних прочитань.
Теми: сакральне і тілесне · спокуса · богоборчі мотиви · краса як порожнеча · закам'янілість традиції