Згустки
Богдан Рубчак
Колись мій час на мене віяв братом,
весною, що тулилася до мене, —
усе в мені знемовлене, зелене,
мої завиті тайни виявляти.
Тепер мій час на мене кряче круком,
завихром падолистовим регоче, —
листи мої волочить бурим бруком,
щоб їх читали зір нещирі очі.
* * *
Ця яблуня була мені сестрою,
весною воскресала в білий спалах,
мене кормила радістю земною,
поживою страждання напувала.
Коли ж я з нею на порі розквітла
святої Нені білим благовістям, —
прийшов приблуда із чужого світла,
щоб нас розтяти слова наглим вістрям.
* * *
Глухий неспокій в листі та квітках
тривожить слух і не дає читати.
Невже на дощ ? Підходжу до вікна,
щоб вишню про погоду запитати.
На аркуш грядки, де слова вінком,
наводить небо нечіткі цитати.
Я і маленька вишня за вікном
читаєм. Боїмося відчитати.
* * *
У зосередженні безмірних літ
працюють разом безлічі варстатів —
про зелен світ складати рідний міт,
історію повернення верстати.
Поріжуть вас, пов'яжуть вас у сплави,
трачі жбурнуть на пили швиргома.
По білих клаптях душ у мурих швах
верстатиме чужі криваві справи
несито метушлива мурашва.
* * *
Для тебе змайстрував я клітку слів,
аби тебе як щиглика замкнути.
Із натяків прозору сітку сплів,
аби тебе зловити і забути.
Коли тебе забавно годував
окрушинами здогадів з долоні, —
як міг я знати, що мої слова
давно вже служать у твоїм полоні.
* * *
Він знов чужий. Думок і диму клуби.
Пером щось на папері здоганяє.
Вона його і любить, і не любить,
вона його і знає, і не знає.
Він бог чи мох? Ріка чи недоріка?
Раб духів конокрилих чи лабатих?
В цю ніч не стане знов за чоловіка,
а лебедя їй мусить посилати.
* * *
Великий кусень сонця відламався,
коли ти народилася. Дивись!
Від нього ти, як день згасав, сама вся
засвічувалась усміхом колись.
Дивися. Відплива твоя плянета
в той простір, що вже притул дав мені.
Як зірка в пісні давнього поета,
то блідне, то згасає вдалині.
Про вірш
Цикл ліричних мініатюр-згустків про час, кохання, природу й творчість: від спогаду про весняну молодість і яблуню-сестру до роздумів про слово-клітку, поетову подвійність і віддалення коханої, мов зірки в старовинній пісні.
Історія
Назва «Згустки» точно передає жанрову природу циклу: кожна мініатюра — це згусток переживання, стиснутий до кількох рядків. Богдан Рубчак у зрілий період часто звертався до таких циклів, де окремі вірші складаються в мозаїку внутрішнього життя поета.
У циклі відчутні мотиви, важливі для всієї творчості Рубчака: природа як рідна сестра, образ «рідного міту» і повернення, поезія як гра і полон, подвійна природа митця. Вірш про «історію повернення» та «чужі криваві справи» відсилає до досвіду еміграції й до української історії, яку поет переживав на відстані.
Форма
Цикл складається з семи мініатюр, розділених зірочками. Більшість із них — восьмивірші з двох катренів, написаних п'ятистопним ямбом із перехресним римуванням: «братом — виявляти», «мене — зелене», «круком — бруком», «регоче — очі».
Форма варіюється від мініатюри до мініатюри: у третій вірш тримається на наскрізних римах «читати — запитати — цитати — відчитати», у четвертій з'являється п'ятивірш зі сплетеними римами «сплави — швах — справи — мурашва». Поет вільно використовує внутрішню звукову гру («бог чи мох», «ріка чи недоріка», «верстати — варстатів»), що надає циклу живості й іронічної глибини.
Як читати
Перші мініатюри присвячені часу і природі. Колись час «віяв братом», весною, що тулилася до поета, а тепер «кряче круком» і регоче завихром листопаду, волочачи його листи бруківкою. Яблуня була сестрою, що годувала радістю і стражданням, доки не прийшов «приблуда із чужого світла» і не розтяв їх «наглим вістрям» слова. Вишня за вікном разом із поетом читає небесні «цитати» на аркуші грядки й боїться прочитати до кінця.
Середні мініатюри звертаються до історії та творчості. Образ безлічі варстатів, що складають «рідний міт» і «історію повернення», контрастує з несито метушливою «мурашвою», яка верстає чужі криваві справи на клаптях душ. Далі поет зізнається, що змайстрував клітку слів, щоб замкнути кохану, мов щиглика, але виявилося, що його слова давно служать у її полоні.
Останні мініатюри — про подвійність митця і про віддалення. Жінка любить і не любить поета, знає і не знає: «Він бог чи мох? Ріка чи недоріка?» Замість себе він посилає їй лебедя — алюзію на міф про Леду. Завершальний вірш — ніжне звернення до коханої, яка народилася з уламка сонця, але тепер відпливає в простір, мов зірка в пісні давнього поета, то бліднучи, то згасаючи. Цикл підсумовує досвід кохання і творчості як невпинне віддалення і водночас утримання в слові.
Теми: плин часу · кохання і віддалення · природа як рідна душа · слово і полон · подвійність митця · пам'ять і рідний міт