Стоять веселі соняхи у цвіті,
На їхніх віях досвіт будить бджоли —
Це степом, наче мати, ходить літо,
І колос нам віщує добру долю.
Ой літечко-літо —
Пшениця-яриця,
Та дзвін медоцвіту,
Та схилене жито.
У житі, як в хаті, живе перепілка,
У неї дрібненьких діток аж вісьмірко,
Та гарно маленьким у житньому світі,
Де сонцем і зерном колишеться літо.
Ой літечко-літо —
Пшениця-яриця,
Та дзвін медоцвіту,
Та житечко:
— Жити!..
Гімн родючості рідної землі та життєствердному літньому розмаю, сповнений фольклорної гармонії буття. Пафос твору ґрунтується на пантеїстичному відчутті нерозривного зв'язку людини, природи та праці через сакралізацію хлібної ниви.
Поезія належить до зрілого періоду творчості Михайла Стельмаха, коли митець поряд із масштабними епічними полотнами активно творив витончену пейзажну та дитячу лірику. Стельмахове світовідчуття сформоване подільським селом Дяківці, де землеробська праця сприймалася як найвищий етичний та естетичний ритуал, що безпосередньо відбилося у структурі вірша.
Твір органічно входить до масиву пейзажно-алегоричної лірики письменника (зокрема збірок для молоді та юнацтва «Жито сили набирається», «Колосок до колоска»), де автор виступає хранителем етнографічної образності та народної пісенної стихії в умовах радянської літературної канонізації села.
Вірш написаний поєднанням класичного п'ятистопного ямба в описових строфах та полегшеного тристопного хорея/ямба у пісенному рефрені («Ой літечко-літо...»), що створює ефект контрапункту розповідної оповіді та народного приспіву.
Строфіка позначена чергуванням суміжного та перехресного римування з використанням жіночих і дактилічних клаузул (цвіті — літо, бджоли — долю; літо — жито), які надають звучанню пісенної мелодійності, притаманної веснянкам та жниварським пісням.
Центральним метафоричним вузлом виступає олюднений образ літа («степом, наче мати, ходить літо»), що перегукується з архетипом Великої Матері-годувальниці. Персоніфіковані соняхи із бджолами на «віях» розгортають зорову пластику ранкового пробудження, синтезуючи солярний культ із мотивом вітальної праці природи.
Образний мікрокосм перепілки в житі функціонує як паралель до людської домівки й родинного затишку («У житі, як в хаті»). Тут жито набуває первинного етимологічного значення від кореня «жити», трансформуючись із ботанічної культури на абсолютний символ буття. Фінальна паронімічна градація «житечко: — Жити!..» замикає онтологічне коло твору, стверджуючи вічність відновлення життя.
Теми: хліборобська праця · краса рідної природи · гармонія людини й довкілля · фольклорні мотиви · радість буття