Рожевий схід. Галуззя молоде
Пісні виспівує привітні.
Поміж березами дівча іде
У хусточці блакитній.
Рукою гладить пасмо золоте,
Іде, співаючи, в долину...
І, може, більше дівчину ніде
Ніколи не зустріну.
Стою під кленом біля джерела —
У серце йдуть пісні привітні.
А дівчина, як молодість, пішла
У хусточці блакитній.
Елегійний етюд про швидкоплинність краси та невловимість юності, що постає в образі випадкової незнайомки на тлі ранкового весняного пейзажу. Твір сповнений світлої зажури за недосяжною гармонією та прекрасним, що минає безповоротно.
Вірш належить до ранньої або повоєнної лірики Михайла Стельмаха (збірки «Добрий ранок», 1941; «Шляхи світання», 1948), у якій автор сформував свій неповторний неоромантичний імпресіоністичний стиль, поєднуючи фольклорний світогляд із тонким психологізмом.
Для Стельмаха пейзажна та інтимна лірика завжди слугувала простором етичного й естетичного очищення. Твір відображає наскрізну в українській класичній поезії тему швидкоплинної зустрічі, котра залишає незгладимий емоційний слід у душі спостережливого ліричного героя.
Вірш написано чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає ритму особливої пісенної плавності та наспівності. Строфіка — чотиривірші (катрени) з перехресним римуванням (абаб), де чергуються чоловічі та жіночі клаузули.
Звукова організація багата на евфонію (алітерація сонорних «р», «л», «н»), а рефренно-кільцева варіація фінальної строфи гармонійно замикає ліричний сюжет твору.
Центральний образ дівчини у блакитній хусточці функціонує одночасно як реалістичний персонаж поліського чи подільського сільського краєвиду та як узагальнена алегорія самої молодості, що підтверджується прямим порівнянням у фіналі («дівчина, як молодість, пішла»). Блакитний колір хустки та золотий колір пасма волосся утворюють виразний національно-архетипний та водночас світлий небесно-сонячний колорит.
Природа у вірші одухотворена («галуззя молоде пісні виспівує»), вона не просто оточує героїв, а співзвучна їхнім почуттям. Ліричний герой перебуває в позиції зачарованого споглядача біля джерела — традиційного символу первісної чистоти, правди та безперервного плину життя.
Емоційна тональність розвивається від радісного світанкового захоплення до тонкого елегійного суму через усвідомлення незворотності часу. Зустріч виявляється миттєвістю, проте залишає тривалий слід — «у серце йдуть пісні привітні», що засвідчує життєствердну основу поетичного мислення Стельмаха.
Теми: молодість · краса природи · швидкоплинність миті · світлий сум · кохання і надія