Рідня

Обминувши луг, що вкрився міддю,
Слід до хати губиться в бору.
В хаті пахне парене обіддя,
Сік густий покрив кору.

На корі зі мною стельмах сивий,
Поруч шпиці віялом лягли.
Ми майструєм, щоб шляхи щасливі
Під колесами гули.

У роботі дні пливуть чудові,
І надвечір я іду щодня
В гомінкі бори соснові,
Де живе моя рідня.

Де живуть майстри хороші, чесні,
Вуглярі, і теслі, й дьогтярі.
Серед них мої проходять весни
І розмови до зорі.

Небагато літ прожив на світі
У краю лісів, озер і трав.
Там навчився я людей любити
І чудовий світ пізнав.

Може, тим без пісні я не можу
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній — моя рідня!

Про вірш

Гімн праці, рідному Поділлю та спадкоємності поколінь майстрів-трударів, у єдності з якими ліричний герой віднаходить власну ідентичність і творче натхнення. Поезія просякнута щирим почуттям родової гідності та синівської любові до рідної землі.

Історія

Твір є глибоко автобіографічним і закоріненим у дитинство й юність поета, які минули в селі Дяківці на Вінниччині. Батько й дід Михайла Стельмаха були селянами-хліборобами й умілими майстрами, а саме прізвище «Стельмах» вказує на давній колісничий промисел.

У 1950-х роках, паралельно з роботою над прозовими епопеями («Велика рідня», «Кров людська — не водиця»), Стельмах активно розробляв у ліриці концепт «роду» не як вузькосімейного кола, а як широкої спільноти людей праці — теслів, вуглярів, дьогтярів, котрі творять саму основу народного буття.

Форма

Вірш написано чотиристопним ямбом із природним мовним перебігом і продуманим ритмічним урізноманітненням за рахунок чергування повноударних стоп і пірихіїв. Строфи побудовано як класичні катрени з перехресним римуванням (абаб) із чергуванням жіночих та чоловічих рим.

Лексичний лад вирізняється органічним уведенням професійної ремісничої термінології («обіддя», «шпиці», «стельмах»), що ритмічно й фонетично збагачує строфу.

Як читати

У вірші розгортається зворушливий мотив майстрування воза сивим стельмахом разом із юним ліричним героєм. Колесо й віз виступають тут не просто ужитковими предметами побуту, а місткими міфопоетичними знаками життєвого шляху («щоб шляхи щасливі під колесами гули»), руху вперед і передачі досвіду від наставника до спадкоємця.

Сенсорний простір поезії багатий на нюхові й дотикові образи: «пахне парене обіддя», «сік густий покрив кору», що створює неповторну атмосферу живого селянського ремесла, яке відчувається як сакрально-природний акт творення.

Кульмінація вірша переростає з конкретної майстерні у філософське узагальнення про народну етику: сенс існування, здатність любити людей і творити мистецтво («без пісні я не можу») беруть свій початок саме в почутті спорідненості з чесними трудівниками та землею, яка їх виплекала.

Теми: шана до праці · родовід і традиція · майстерність · любов до рідного краю · єдність із народом

Усі поети