Як надворі потепліло,
Заєць шубу скинув білу,
Одягнувсь у свиту сіру,
Взяв лопату, взяв сокиру,
Взяв з розсадою торбину
Та й подався на долину
Й коло лісу, коло саду
Заходивсь садить розсаду.
Посадив наш заєць густо
Не що-небудь, а капусту,
Трохи перцю й огірки.
А тепер коло ріки
Струже клепку на діжки
І складає
Так, як знає,
Діжечку
До діжечки
На капусту
Й сироїжечки,
Бочечку
До бочечки
На грибочки
Й огірочки,
Щоб зайчиха і зайчата
Мали взимку що жувати
Та сусідів в гості звати.
Життєствердна поетична казка про працьовитого зайця-господаря, яка оспівує хліборобський хист, дбайливість та щедру гостинність. Твір поєднує фольклорний алегоризм із тонким знанням традиційного українського сільського ремесла.
У цьому вірші Михайло Стельмах реалізував своє глибоке етнографічне відчуття українського селянського трибу життя, прищеплене йому батьком Панасом і дідом Дем'яном. Транспонуючи світ лісових звірів у площину традиційного господарювання, автор долучався до класичної лінії Леоніда Глібова та Наталі Забіли, водночас наповнюючи текст неповторною стельмахівською лексичною колористикою.
Твір входив до циклів пізнавальних казок про лісових мешканців, покликаних знайомити малечу як із природними сезонними явищами, так і з базовими поняттями аграрної праці та народних промислів (бондарства, городництва).
Початкова частина написана чотиристопним хореєм із парним римуванням, що передає діловитість і послідовність весняних робіт. У кульмінації ритміка стрімко ламається: поет переходить на змінний короткий коломийковий вірш (одно- та двостопні хореїчні рядки), який імітує дрібне, ритмічне постукування інструментів бондаря та звукопис майстрування.
Образ зайця деконструює стереотипне уявлення про боягуза: перед нами постає ретельний, впевнений у собі хазяїн («свиту сіру», «лопату», «сокиру»), чия зміна хутра подається як зміна сезонного селянського строю. Перелік городини (капуста, перець, огірки) наповнює текст смаковими, реальними деталями побуту.
Сцена виготовлення діжок вражає етнографічною точністю термінології («струже клепку») та бароковою винахідливістю форми: звуження рядків аж до окремих слів передає виснажливу, проте злагоджену працю майстра. Фінальна мета праці виходить за межі виживання родини («щоб зайчиха і зайчата мали взимку що жувати») — вона вінчається традиційним українським ідеалом сусідського братерства й гостинності.
Теми: працьовитість і майстерність · традиційні ремесла · зміна пір року · родинний достаток · українська гостинність