Без краю топкі болота,
Без краю пагубні озерця.
Перед очима встала та,
Що рицар звав би: дама серця.
Не у сталевім сяйві лат,
Як рицарі століть далеких,
Іде із лайкою солдат,
Розхристаний, на небезпеки.
І тільки вірність в серці чистім,
Як давні рицарі, несем
В непроходимості багнисті
По трасах, мощених вогнем.
1944,
Терексентміклош
Осмислення фронтової реальності брудних угорських боліт крізь призму середньовічного лицарського кодексу вірності своїй Прекрасній Дамі.
Написано восени 1944 року в угорському містечку Терексентміклош під час важких затяжних боїв у заболочених низинах Тиси та Дунаю.
Гончар знаходить дивовижне поєднання між прозаїчною, небезпечною працею солдата й високим романтичним ідеалом європейського лицарства.
Чотиристопний ямб із точним перехресним римуванням, енергійний, стриманий і чіткий.
Стилістичний контраст між лицарською куртуазною лексикою («дама серця», «сталеве сяйво лат») та реалізмом окопного буття («із лайкою солдат розхристаний»).
Заболочені простори та вогняні траси боїв стають сучасним варіантом лицарських випробувань, де замість лат воїн має лише піхотну шинель і лайку на устах.
Образ Дами Серця підносить побутове почуття до рівня духовної місії: солдат іде у вогонь не заради абстракцій, а заради чистої вірності коханій.
У цьому парадоксі 'лицаря в багнюці' криється глибокий гуманізм Гончара, який бачить благородство духу навіть у найбільш брутальних обставинах війни.
Теми: лицарський ідеал · болота і війна · Угорщина · вірність коханню · піхота · контраст бруду й чистоти