В гори
Олесь Гончар
Угору та вгору, один за одним.
Тисне нам сонце важке на плечі.
І сонце здіймаєм! Катовані ним,
Його ми возносим, його ми предтечі.
У плечі солоні уївся станкач.
Коней останніх покинули вчора.
Не в силі впіймати уже передач
Віддалених рація наша.
А гори
Зімкнулись, як вежі тяжкі, навкруги.
Мало в нас неба! Мало блакиті!
Впрігшись у зброю, немов у плуги,
Тягнем до неба, потом облиті.
А хочеться степу. Скоріше б із гір
На вольну зелену рівнину!
…Потріскані губи, запалений зір,
І в ньому —
готовність іти до загину.
1944, Трансільванія
Про вірш
Епічна драма нелюдського сходження бійців у розпечені скелі з важкими станковими мінометами на плечах, де сонце стає катом, а туга за рідним степом посилює готовність іти до загину.
Історія
Написано під час виснажливих трансільванських переходів 1944 року, коли через непрохідні кручі доводилося кидати в'ючних коней і тягти важкі міномети (станкачі) вручну.
Рації втрачали зв'язок між бескетами, перетворюючи піхотинців на ізольованих титанів, приречених штурмувати хмари.
Форма
Ритміка тонічного складу з акцентними наголосами, що імітує важке дихання й натужні кроки людей, упряжених у металеву зброю.
Сміливі метафоричні комплекси («впрігшись у зброю, немов у плуги», «сонце здіймаєм... його ми предтечі»).
Як читати
Сходження на кручу набуває рис прометеївського подвигу: воїни, катовані сонцем, самі «возносять» його на своїх спинах, виступаючи предтечами нової епохи.
Парадокс браку неба («Мало в нас неба! Мало блакиті!») на найвищих вершинах розкриває клаустрофобію гірської війни супроти вільного простору українського степу, якого так прагне душа бійця.
Потріскані губи й запалений зір засвідчують граничне фізичне напруження, яке долається лише фанатичною жертовністю та військовим обов'язком.
Теми: сходження в гори · важка солдатська праця · Трансільванія · жага до степу · прометеїзм · жертовність