Чую, білі пісні лебедині
Над озерами пізніми гаснуть.
Як лілея для пісків пустині,
Ти для мене занадто прекрасна.
І лякаєш, і вабиш мене ти,
Як незвідана ще небезпека —
Я тобою, як сяйвом комети,
Зачарований буду здалека.
Володіти тобою не зможу,
Володіти я буду земними,
А тебе, ні на кого не схожу,
А тебе, як зорю невгасиму,
Пронесу у пориві єдинім,
Недосяжну, далеку, прекрасну.
Чую: білі пісні лебедині
Над озерами пізніми гаснуть.
1945, Балатон-фельдвар
Романтично-елегійний пейзаж вечірнього Балатону, в якому образ недосяжної красуні підноситься до чистого космічного сяйва далекої зорі.
Озеро Балатон в Угорщині навесні 1945 року було місцем останніх запеклих танкових битв нацистських військ проти радянських частин. Після боїв природа повернула собі тишу й первозданну красу.
Гончар, зачарований ландшафтами Балатону, зафіксував у поезії контраст між кривавою пам'яттю нещодавніх боїв і чистим естетичним замилуванням красою світу й жінки.
Вірш написано п'ятистопним і чотиристопним дактилем / анапестом із виразним мелодійним малюнком і перехресним римуванням.
Широкі поетичні компаративи («як лілея для пісків пустині», «як сяйвом комети», «як зорю невгасиму») надають поезії романтичного лету та піднесеного космізму.
Природа Балатону (лебедині пісні, гаснучі озера) створює ідеальний фон для платонічного культу Прекрасної Дами. Герой усвідомлює неможливість поєднати земну долю з ідеалом: володіти він приречений лише земним, а цей образ залишиться недосяжною зорею.
Краса жінки, що водночас «лякає і вабить», перетворюється на естетичний дороговказ, який воїн проносить крізь бруд і жахи війни як святиню свого серця.
Теми: платонічне кохання · озеро Балатон · недосяжний ідеал · краса природи · вечірня елегія