Іду я стежкою дзвінкою,
так вільно й молодо мені,
і Марс горить переді мною
в непереборній вишині.
Над далиною голубою
віків гармонії печать,
і наче крила за спиною
в просторах світових шумлять.
Я хочу піснею ясною
прославить радість на землі,
щоб юні повною луною
вона цвіла у днів далі.
Повітря медом лине в груди,
і грає зорями блакить.
Так хто ж сказав, що я не буду
з тобою, пісне, в світі жить?!
1935
Життєствердна романтична мініатюра про молодість, зоряне натхнення та непохитну віру митця у своє поетичне покликання.
Написаний 1935 року, твір відображає період творчого піднесення Володимира Сосюри після важких потрясінь початку 1930-х років, пов'язаних із цькуванням у пресі та примусовою психіатричною госпіталізацією.
У цей час поет прагнув знайти душевну рівновагу в єднанні з космічним простором, природою та романтичним пафосом будівництва нового життя, водночас утверджуючи право лірика на щирість і світле почуття.
Вірш побудовано чотирма чотиривіршами чотиристопного ямба з перехресним римуванням.
Мелодійність поетичної фрази підсилюється звукописом (дзвінкі приголосні, асонанси «о», «і») та прозорою світлоносною лексикою.
Образ «дзвінкої стежки» виступає метафорою відкритого життєвого шляху, де кожен крок сповнений відчуття гармонії та внутрішнього польоту. Погляд героя звернений до Марса у «непереборній вишині», що поєднує космічний оптимізм із романтичним пориванням у безкрай.
Природа у вірші постає одухотвореною: повітря лине «медом у груди», блакить виграє зорями, а за спиною відчуваються невидимі крила. Поезія стає не просто ремеслом, а способом екзистенційного буття у світі.
Завершальне риторичне запитання («Так хто ж сказав, що я не буду з тобою, пісне, в світі жить?!») звучить як полемічний виклик критикам і ворожим обставинам, стверджуючи вічність пісенного дару.
Теми: молодість і оптимізм · покликання поета · космічна височінь · краса природи · незламність духу