Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.
Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
нагадує очі твої.
І радісні квіти весни,
коли у садах солов’ї,
люблю я фіалки — вони
нагадують очі твої.
Ніжний елегійний спогад про перше юнацьке кохання, де під звуки далекої віолончелі оживає образ давно втраченої дівчини серед донецьких вечірніх туманів.
Написано в період розквіту сосюринського ліризму кінця 1920-х років, коли поет часто повертався уявою до своєї шахтарської юності в Третій Роті (Дебальцеве, Лисичанськ).
Мотив першого юнацького кохання, що розтануло в полум'ї визвольних змагань і революції, пронизує всю ранню творчість Володимира Сосюри.
Вірш написано тристопним анапестом з чергуванням жіночих і чоловічих рим. Ритм наспівний, меланхолійний, близький до міського романсу.
Звуковий образ віолончелі виконує роль лейтмотиву, що поєднує світ сну з реальними спогадами серця.
Сновидіння постає простором воскресіння минулого: крізь роки й розлуки герой знову бачить кохані очі, чує знайомий голос і відчуває дотик юності.
Елегійний смуток вірша позбавлений гіркоти — це світла вдячність долі за те, що в житті була чиста весна почуттів, яка продовжує зігрівати серце поета у дорослі літа.
Теми: спогад про юність · перше кохання · мелодія віолончелі · донецькі тумани · світлий сон