Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка біла мерзне під вікном.
1938
Витончена елегія про невідворотний прихід осені, де в'янення природи метафоризується через величний образ вершниці на баскім коні.
Вірш створений у передвоєнний період (1938) і є зразком пейзажно-філософської лірики, в якій Сосюра постає неперевершеним майстром настроєвого малюнка.
На тлі суспільних бур і політичних тривог поет шукав прихистку в чистій ліриці, звертаючись до вічних мотивів швидкоплинності часу, згасання цвітіння та смиренної покори законам природи.
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням. Плинний трискладовий метр створює заколисливий, меланхолійний ритм тупоту кінських копит і падіння листя.
Багата колористика (синя тишина, жовтокоса осінь, золоті копита, біла берізка) підкреслює живописну пластику образу.
Центральний образ твору — персоніфікована «осінь жовтокоса на баскім коні», що гордовито й невблаганно топче золотими копитами пелюстки літа. Вона виступає царицею згасання, перед якою схиляється все живе.
В'янення садів не супроводжується бурхливим протестом; навпаки, скрізь панує тиха, щемлива покора. Природа приймає свою долю з гідністю та спокоєм, хоча окрема деталь — «берізка біла мерзне під вікном» — додає картині зворушливої беззахисності.
Філософський підтекст вірша натякає на неминучість згасання людської молодості й почуттів, залишаючи по собі прозорий смуток і відчуття естетичної довершеності природного циклу.
Теми: осінній пейзаж · персоніфікація осені · швидкоплинність краси · елегійний смуток · гармонія природи