Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть веселкові гаї.
Цілував вузькі мої долоні
ватажок із племені Аї.
Обережно брав мене за груди,
заливався з радості плачем…
І тремтіли стріли у отруті
за його похиленим плечем…
А коли на сходи пароплава
я зійшла… О море, о любов!..
Як його не кликала, не звала,
ватажок за мною не пішов.
Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть велекові гаї.
Не цілує вже мої долоні
Ватажок із племені Аї.
Екзотична орієнталістська балада від імені мандрівниці про пристрасне кохання до вождя племені на острові Цейлон та неминучий розрив біля сходів океанського пароплава.
Написано в період захоплення українських поетів-романтиків 1920-х років (Миколи Бажана, Юрія Яновського, Сосюри) далекими морськими мандрами та екзотичними сюжетами колоніального Сходу.
Твір написаний у рідкісній для Сосюри формі рольової лірики: монолог ведеться від імені європейської жінки-мандрівниці.
Написано чотиристопним ямбом з перехресним римуванням. Ритм наспівний, плавний, подібний до погойдування океанських хвиль.
Кільцева композиція (повторення мотиву острова Цейлону на початку і в кінці) підкреслює безповоротність утраченого екзотичного раю.
Конфлікт твору будується на протистоянні первісного світу природних почуттів (ватажок із отруйними стрілами за плечем, сльози радості, веселкові гаї) та умовностей техногенної європейської цивілізації (пароплав).
Відмова тубільного вождя піти за коханою на корабель утверджує вірність людини своєму родовому корінню, залишаючи в серці героїні вічну тугу за первозданною любов'ю.
Теми: острів Цейлон · екзотичне кохання · цивілізація і первісна природа · розлука біля пароплава · рольова лірика