Я — квітка осіння… Дощі мене мочать,
рве вітер мої пелюстки…
І сонце на мене світити не хоче,
тумани пливуть од ріки.
Була я колись і пахуча, й хороша…
Та все це як сік у маю.
І ранками сипле холодна пороша
на бідну голівку мою.
Пороша розтане, як сонце прогляне
із хмар, як надія, на мить
і зникне… І знов напливають тумани,
і знову дощить і дощить…
Без тебе я в’яну, згубив я свій спокій,
але все надіюсь і жду,
мов квітка осіння по бурі жорстокій
в потоптаннім щастя саду.
1949
Пронизлива автопсихологічна сповідь про вразливість, пережиті удари долі та невгасиму надію на відродження розтоптаного щастя.
1949 рік був для Володимира Сосюри часом глибокої душевної кризи та наростання ідеологічної задухи напередодні погрому 1951 року за вірш «Любіть Україну». Поет постійно перебував під прицілом догматичної критики й відчував крихкість власного становища.
Метафора осінньої квітки стала для нього формою висловлення невимовного болю від жорстоких ударів тоталітарної системи та розчарувань особистого життя.
Три- та чотиристопний анапест із перехресним римуванням і чергуванням повнозвучних жіночих та чоловічих рим.
Мелодійна, романсова інтонація, що нагадує народну пісню-плач із характерними зменшено-пестливими та жалібними формами («голівонька бідна»).
Розгорнута алегорія «я — квітка осіння» розкриває стан граничної незахищеності поета перед холодними вітрами й крижаною порошею недоброзичливого світу. Спогад про колишню пахощі й красу підсилює трагізм теперішнього занепаду.
Образ «потоптаного саду щастя» є потужним символом зруйнованої гармонії, репресованої молодості та розбитих ілюзій цілого покоління розстріляного й заляканого відродження.
Проте крізь безпросвітний сум пробивається незламне прагнення світла: герой все ж таки «надіється і жде», що сонячний промінь розтопить порошу і поверне душі втрачене тепло.
Теми: самотність і вразливість · алегорія осінньої квітки · душевний біль · надія на тепло · сповідь митця