Чого ти так давно мовчиш,
Сага ворсклянська комишана?..
Ні, ти кричиш мені, кричиш,
Моя вербова і вільшана.
Я чую голос рідний твій, —
То голос матері моєї.
Щодня спішу, аж рвуться шлеї,
А часу горнеться сувій
Все не до тебе, а від тебе.
Прошу твоєї хвилі, неба
І зірки в течії живій.
Бо то ж моя зоря єдина,
Моя щаслива і ясна,
Сага лозова, тополина
І при тобі земля родинна,
Де не кінчається весна.
Елегійний монолог-сповідь, сповнений щемливої ностальгії за малою батьківщиною та болісного усвідомлення невблаганного плину часу, який відчужує людину від першовитоків.
Вірш належить до зрілої автобіографічної лірики Платона Воронька повоєнного часу. Поет народився на Сумщині в містечку Чернеччина поблизу Охтирки, де протікає річка Ворскла. Образи ворсклянських плавнів, вільхи та комишу — це не просто географічні реалії, а глибоко інтимний ландшафт дитинства автора.
У цьому творі відлунює світовідчуття митця, захопленого вирієм урбаністичного та суспільно-літературного життя, який відчуває гострий внутрішній розлад через розлуку з материнським берегом. Воронько звертається до образу саги як до сакрального центру власної духовної біографії.
Вірш побудований як суцільна астрофічна елегійна єдність (16 рядків), що відтворює безперервну течію спогадів і внутрішнього діалогу ліричного героя з рідним краєм. Метрична основа — чотиристопний ямб із чергуванням пірихіїв, який надає фразі природної розмовної невимушеності та сповідальної інтонації.
Система римування складна, поєднує перехресні (абаб), охопні та парні суголосся із застосуванням чергування чоловічих і жіночих рим (мовчиш — комишана — кричиш — вільшана; твій — моєї — шлеї — сувій тощо). Алітерації сонорних [р], [л], [в] передають плескіт ворсклянської хвилі та шум очерету.
Центральним топосом твору виступає «сага ворсклянська» — річкова затока, що у свідомості поета міфологізується й ототожнюється з материнською постаттю («То голос матері моєї»). Через антитезу удаваної німоти природи та її внутрішнього волання («Чого ти так давно мовчиш... Ні, ти кричиш мені, кричиш») розгортається драма відкладеного повернення.
Експресивна метафора «щодня спішу, аж рвуться шлеї, а часу горнеться сувій» розкриває шалений, виснажливий темп буття, де зовнішня суєта забирає в людини можливість торкнутися сокровенного. Символічна «зоря єдина» над ворсклянською водою постає орієнтиром духовної чистоти і вічного весняного оновлення душі.
Теми: туга за рідним краєм · образ матері · мала батьківщина · філософія часу · пейзажна лірика · пам'ять