До всього звик я, навіть до осінньої
Холодної і чорної землі, —
Коли вже й сонце промені знецінює,
До заходу ховається в імлі.
Але не звик я до години сонної
В ранкову пору чи на схилі дня.
Волію час той пілкою суконною
Протерти, як спітнілого коня.
З відра облити свіжою, студеною…
І мчати, обірвавши стремена,
Незвіданою стежкою буденною,
Яку ніхто на світі ще не зна.
Експресивний життєствердний гімн невтомному духовному рухові, творчій насназі та категоричному неприйняттю душевного застою. Твір передає невгамовний порив долати буденність і сміливо прокладати власні незвідані шляхи.
Твір репрезентує зрілу філософську лірику Платона Воронька доби «відлиги», коли в українській поезії активізувався інтерес до внутрішнього світу особистості, активної дії та подолання конформізму. Поет, який юнаком добровольцем будував Комсомольськ-на-Амурі, воював у партизанських рейдах і завжди відзначався невтомною енергією, концентрує тут свій життєвий досвід динамічної дії.
Поезія відображає характерне для шістдесятницького часу прагнення до живого життя, оновлення сприйняття дійсності та протистояння змертвінню почуттів і рутині.
Вірш побудовано чотиристопним амфібрахієм (із закономірним чергуванням чотири- та тристопних рядків), що створює стрімкий, пружний, водночас м'який і пульсуючий ритм, який асоціюється зі швидким рухом кінського алюру або поривом вітру. Строфіка — три класичні катрени з перехресним римуванням (АбАб).
Рими багаті й точні (осінньої — знецінює, землі — в імлі, сонної — суконною, дня — коня, студеною — буденною, стремена — не зна), що демонструє високу версифікаційну культуру поета. Експресивні дієслівні форми («протерти», «облити», «мчати») форсують динаміку вірша.
Вірш починається зі спокійної констатації витривалості й готовності прийняти неминучі природні та життєві негаразди («до всього звик я, навіть до осінньої холодної і чорної землі»). Проте ця адаптивність різко обривається у другій строфі рішучим запереченням: єдине, з чим ліричний герой не здатний змиритися, — це пасивність, сонливість духу («сонна година»), душевне заціпеніння.
Образна система другої та третьої строф сповнена мускульної, тілесної енергії та селянсько-козацької предметності: сонний час уподібнюється «спітнілому коневі», якого треба потерти суконною пілкою й облити крижаною водою. Ця метафора очищення і пробудження через різкий контакт із холодною чистотою природи повертає людині жагу до дії.
Фінал твору виходить на потужне романтичне узагальнення: вершник, що «обірвав стремена», мчить «незвіданою стежкою буденною». Парадоксальне поєднання епітетів «незвідана» і «буденна» виявляє філософську глибину поезії: справжнє покликання людини полягає в тому, щоб у щоденній реальності знаходити простір для першовідкриття, долати шаблони та рухатися вперед без штучних обмежень.
Теми: життєствердження · неспокій духу · подолання буденності · творчий порив · філософська лірика