Дорога на Київ у грунті й підґрунті...
Воронько Платон
Дорога на Київ у грунті й підґрунті,
В купинному здвижі, в грудневому грудді,
Поросла тернами, снігами задута,
Узута в сирицю, кривава, роззута,
Ота, що до ніг — праслов'янським племенам:
Полянам, древлянам і всім безіменним.
Дорога козацька, повстанська дорога,
Крізь дикі поля й ненаситні пороги.
Дорога Хмельницького, Ґонти, Шевченка…
Глибинна дорога — не стежка-кочевка.
По ній прямували піхота, обози,
Під стягом жовтневим пройшли паровози,
Сто сотень блискучих шабель Примакова
І партизанська гроза Ковпакова.
Дорога на Київ гуде, наче мідь,
Дзвоном п'ятнадцяти наших століть.
Про вірш
Масштабна історіософська балада-панорама, що трактує шлях на Київ як наскрізну метафору тернистої, жертовної та героїчної долі українського народу крізь півтора тисячоліття його буття. Твір насичений потужною пасіонарною енергією та густим звукописом.
Історія
Поезія тісно пов'язана із загальнокультурним контекстом святкування 1500-річчя заснування Києва (1982 рік), що позначилося фінальним рядком «Дзвоном п'ятнадцяти наших століть». Для Воронька Київ завжди був сакральним осердям української історії та державності, до якого сходяться всі шляхи випробувань.
Як ветеран партизанського руху, Воронько органічно синтезує у вірші давню княжу добу, козацьке повстанство, революційні здвиги початку ХХ століття та події Другої світової війни (згадка про партизанське з'єднання Ковпака, в якому воював сам поет). Попри неминучу для публічного радянського дискурсу данину ідеологічним реаліям («жовтневий стяг», Примаков), концептуальним стрижнем твору залишається глибинна історія землі від полян і древлян до Шевченка.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із пірихіями, що створює карбувальний, маршовий, пульсуючий ритм крокування чи кованого козацького маршу. Строфіка астрофічна (вірш єдиного подиху), збудована на паралельному суміжному римуванні парних рядків (ааббвв...), що увиразнює епічний розмах розповіді.
Вірш вирізняється віртуозним концентрованим звукописом: алітерації дзвінких і проривних звуків [ґ], [г], [р], [д] («грунті й підґрунті», «купинному здвижі, в грудневому грудді», «поросла тернами») породжують ефект важкої ходи століть крізь мерзлу землю та бездоріжжя.
Як читати
Центральний образ дороги у вірші постає універсальною алегорією історичного шляху нації. Це не просто географічний тракт, а «глибинна дорога — не стежка-кочевка», яка сягає глибин ґрунту й підґрунтя національної пам'яті. Поет матеріалізує шлях через гранично тілесні, болісні метафори: дорога «поросла тернами», «узута в сирицю, кривава, роззута», що уособлює мучеництво і стійкість тих, хто нею торував шлях до свободи.
Хронотоп твору охоплює величезну часову дугу: від автохтонних слов'янських племен («полянам, древлянам і всім безіменним») через козацько-гайдамацьку стихію Хмельницького й Ґонти до пророчого слова Тараса Шевченка. Військовий рух двадцятого століття подано в динаміці заліза й вогню — від кавалерії та паровозів до лісових рейдів з'єднання Ковпака, де автор відчуває себе прямим учасником цього великого походу.
Фінал увінчується потужним слуховим образом: «Дорога на Київ гуде, наче мідь, // Дзвоном п'ятнадцяти наших століть». Мідний дзвін синтезує в собі звуки київських соборів, бойових труб і вічових дзвонів, утверджуючи Київ як незламну вічну столицю українського духу.
Теми: історична пам'ять · образ Києва · доля України · героїчний епос · історіософія