Коли б мене більше на світі було

Воронько Платон

Коли б мене більше на світі було
У часі,
У просторі,
В дусі…
Щоб я — первосуть і ясне первотло…
Підняв би із променів куте стило
І "Мир"
Написав би на вічному русі.
Не Богові дав би те слово —
Матусі!
Коли б мене більше на світі було.

Вдихаю мороз,
Видихаю тепло —
Я світ зігріваю собою,
Радію і плачу над тою судьбою,
Яку йому світотворіння дало.
Коли б мене більше на світі було,
Довкола б усе круглорічно цвіло
І мирне крило,
Лебедине крило,
Неначе супутник, у небі пливло
З моєю, як сонце, любов'ю, —
Коли б мене більше на світі було.

Над книгою людства схиляю чоло,
Скресають, ламаючи далі і строки,
Герої свободи,
Прогресу пророки.
Творці надбджолиної вдачі, —
В їх роки
Метал говорив і каміння жило,
І відьма губила старе помело,
У хмарах "священне писання" гнило
Лиш мислі буяння широке.
Коли б мене більше на світі було,
Підняв би забуті народи,
їх кроки,
Добра їхніх душ глибоченні потоки, —
Коли б мене більше на світі було.

Над книгою людства схиляю чоло —
Скрізь попел пожеж, як замети.
Батий підпалив моє давнє село
І Київ розніс,
Мов його й не було.
І "подвиги" ті оспівали поети,
Несли свої оди на ханські бенкети
За м'ясо, кумис, за рубіни і скло.
Коли б мене більше на світі було…
На жаль, не зметеш пожариння прикмети,
Диханням у сніг не посієш тепло.

Княж-Київ тоді поростав кропивою,
Мур-камінь тужив за душею живою
І попелом плакав на тисячі гін.
І дзвін без'язикий,
Розколотий дзвін
На вітрі дзвенів у безлюдній пустелі,
Тримаючи сволок в проваленій стелі.
З княж-Києва того,
Слов'янка-билина.
Свій посох взяла молода Україна
І долю тривожну.
В вінку тої долі
Вінчалася з віком козацької волі —
Не дуже веселе весілля було.
Коли б мене більше…
Та все вже пройшло.

Про город Іван ви чували чи ні
Великий зело
І багатий зело.
Коли б мене більше на світі було
В той час,
Як посунулись морем вогні,
Я б виніс його
І возив на коні

Усі сім століть при дзвінкім стремені.
Тепер би поставив його на чоло
Моїй Україні в злата житяні —
Коли б мене більше на світі було.

Коли б мене більше на світі було,
Тоді на Карпатах,
Тоді з ковпаками,
Не толом…
Закрив би грудьми і руками
Ту прірву, із котрої пеклом несло.
Я сам задушив би
Своїми руками
Фашистське,
Гадюче,
Ядуче кубло,
Коли б мене більше на світі було.

Нековані коні в бушованім возі
Везуть по відчаї, по лютій знемозі,
По ранах, по голих містах України
Мене, партизана, — кавалок руїни.
Поліссям везуть — і зненацька міжгір'я —
Міжгір'я, забите снігами і пір'ям,
Як після погрому, жахного погрому.
Хтось каже:
"Це Київ, ми їдем додому".
Зі стін скособочених виснуть патрони
Без лампочок, наче старі мікрофони, —
У них я на всесвіт гукаю:
"Ал-ло!
Ви чуєте біль мій із пекла земного!"
Волаю — аж кров через гіпс на дорогу…
Не чують…
Коли б мене більше було!
О сестри мої!
Кожна — ружі стебло,
Яке заламали доріг камнепади,
Доріг у Царгради,
Доріг в Бухенвальди.
Коли б мене більше на світі було,
Я б шаблю стоверстну тоді наголо!.
Як меч правосуддя на вічнеє зло —
За вас, мої сестри,
За вас, мої лади,
За ваших дітей, що у вас не було.

Круті балачки та рідка баланда,
Позаду, обабіч могольська орда, —
Як ми відступали з вогнем під Москву
В розхлюпану толом купіль снігову.
А як наступали —
Вже й кухоль вина,
І посмішка панночки десь із вікна,
І геть до Берліна стрілою шосе.
Чому ж мені згадка щоразу несе
Круті балачки, та рідку баланду,
І західну дику могольську орду?
Бо кров, нами вилита, — це не вода,
Бо знову на Рейні могольська орда,
Бруниться затоптаних свастик хамло.
Коли б мене більше на світі було,
Щоб голос мій вчули народи:
"Біда!
Бо знову на Рейні могольська орда".

Коли б мене більше на світі було
З моєю любов'ю до миру,
Я сів би сьогодні в гаряче сідло —
Мерщій у В'єтнам, через гори Паміру,
У Африку чорну, в Америку сіру…
Зідрав би з війни її чортову шкіру —
Коли б мене більше на світі було.

Коли б мене більше на світі…
Та ні.
Таких три мільярди на світі.
Невже ж ми скорились тому сатані,
Що жити не може
Без війн, без різні?
Він вигадав луки, ножі крем'яні,
Пізніше —
Тротил і стволи нарізні,
Тепер термоядерні дав сатана.
І що з нами буде —
Вже й сам він не зна.

І все ж не загинуть верстат, чересло,
Натхнення Шевченка, Бояна,
Ні чудо-руки золоте ремесло,
Ні зодчого мисль полум'яна.
Коли б мене більше на світі було…
Та й так —
Маю віру титана.
Добро в наших душах сильніше за зло,
І світ —
Це с квітка,
Не рана.

Коли б мене більше на світі було —
Я б десь біля сонця поставив табло,
Де б вічно світилася дата одна:
Коли закінчилась
Остання війна.

На світі мене буде стільки, як є.
Не завтра при сонці засвітиться дата.
А тому Вітчизна мені подає
Коротку команду
На подвиг солдата —
І в подвигу тому
Спасіння моє.

Вдихаю мороз, видихаю тепло.
Несуть лебедине й орлине крило
Мій світ у майбуть —
Нелегка його путь.
Коли б мене більше на світі було!

Про вірш

Масштабна філософсько-космічна поема-медитація про відповідальність митця перед вічністю, гуманістичне перетворення світобудови та нездоланне прагнення захистити людство від попелу війн.

Історія

Поезія належить до зрілого періоду творчості Платона Воронька (епоха відлиги та шістдесятництва), коли українська радянська лірика виходила за межі плакатного соцреалізму до неоромантичного космізму, філософського осмислення науково-технічної революції та загрози ядерного самознищення планети.

Пройшовши горнило Другої світової війни, поет у цей час дедалі частіше звертається до світової історії (від давнього Києва й Батия до пророків Ренесансу й Просвітництва), прагнучи осмислити феномен людського поступу й протиставити деструктивному мілітаризму творчу силу материнства, культури й любові.

Форма

Поезія написана складною поліметричною структурою на основі тонізованого вірша та дольника зі збереженням ямбічно-анапестичних пульсацій. Ступінчасте членування строфи («драбинкою») розбиває монолітний потік думки на смислові кванти («У часі, / У просторі, / В дусі…»), виділяючи паузи для медитативного осмислення.

Римування гнучке, розімкнене, із застосуванням наскрізних опорних моноримів (було — первотло — стило — тепло — цвіло — крило — чоло — помело — скло), що скріплюють масштабні строфоїди в єдине резонуюче поліфонічне полотно. Звукопис насичений широкими відкритими голосними [о], [е], що створюють ефект просторового відлуння.

Як читати

Лейтмотивний рефрен «Коли б мене більше на світі було» виступає не виявом егоцентризму, а прагненням деміургічного розширення власного «я» задля порятунку сущого. Метафоричне самовизначення «Щоб я — первосуть і ясне первотло» та образ сонячного стила зводять покликання поета до космічної місії: написати слово «Мир» не далекому абстрактному божеству, а земній «Матусі» як уособленню берегині життя.

Друга частина розгортає концепцію органічної єдності ліричного суб'єкта з буттям («Я світ зігріваю собою»). Пантеїстичний образ «мирного крила, лебединого крила», що пливе неначе супутник у зоряному просторі, поєднує романтику перших космічних польотів із давнім архетипом птаха-оберега, транслюючи безмежну світлоносну любов до зболеної землі.

Кульмінаційні частини твору занурюють у драматичну історію («Над книгою людства схиляю чоло»). Автор розгортає безжальну панораму тиранії — від Батиєвого погрому Києва до фальшивих придворних поетів, що продавали оди за «ханські бенкети». Поет бере на себе обов'язок реабілітувати «забуті народи» і «добра їхніх душ глибоченні потоки», утверджуючи неминучість перемоги вільного розуму й прогресу над фанатизмом і руїною.

Теми: філософська лірика · покликання митця · мир і гуманізм · історична пам’ять · космізм і світотворення

Усі поети