Квіти люблять бджіл,
Бджоли квіти люблять.
Безліч міст і сіл
Немовлят голублять.
Геть по всій землі:
— Люленьки-люлі.
В час негоди мак
В пурпурну пелюстку
Просльозився так…
Так, як мати в хустку,
В хустку з полотна,
Бо іде війна.
Ні квіток, ні бджіл —
Мідяні джмелі.
Лиш на сотню сіл,
Сховане під піл:
— Люленьки-люлі, —
Наче з-під землі.
Антивоєнний шедевр побудований на разючому контрасті між ідилічною природною гармонією материнства та жахіттям війни, де дитяча колискова стає останнім прихистком життя під загрозою смертоносних снарядів. Твір сповнений щемкого болю за скалічене війною дитинство та величі материнської самопожертви.
Вірш постав під безпосереднім враженням від фронтового досвіду автора періоду Другої світової війни (орієнтовно 1944 рік). Будучи командиром підривного взводу в партизанському з'єднанні Сидора Ковпака, Платон Воронько пройшов сотні спалених нацистами сіл України й Білорусі, бачив руїни, розстріляні родини та дітей, схованих від смерті у погребах і підпіччях.
Як визнаний майстер дитячої поезії, Воронько відчував особливу чутливість до теми незахищеності дитини у жорстокому світі дорослих. У цьому вірші його талант дитячого лірика переплавився у трагічний реквієм і водночас гімн незнищенності українського роду перед лицем тотального винищення.
Вірш написаний виразним двостопним хореєм із пісенною метрикою («Кві́ти лю́блять бджі́л, / Бджо́ли кві́ти лю́блять»), що генетично пов'язана із традиційною українською колисковою та забавлянкою. Твір структурно поділений на три строфи-секстини.
Схема римування кожної строфи є комбінованою (абабвв): чергування перехресних римувань завершується зворушливим суміжним рефреном-колисковою («Люленьки-люлі»). Контраст досягається переходом від ніжних, заколисливих звуків [л], [м], [б] до жорстких, металевих алітерацій [д], [ж], [м], [р] у третій строфі («Ні квіток, ні бджіл — / Мідяні джмелі»).
Композиція твору ґрунтується на прийомі різкого антитетичного монтажу. Початкова строфа змальовує вселенський лад і безтурботний мир: взаємна любов квітів і бджіл відлунює у материнській ніжності міст і сіл, об'єднаних спільною колисковою («Люленьки-люлі»). Це модель ідеального, богоствореного космосу буття.
Друга строфа руйнує ідилію через метафору грози й війни: мак, що ронить сльозу в пурпурну пелюстку, асоціюється з матір'ю, яка гірко плаче у полотняну хустку. Образ маку несе глибоке народнопоетичне навантаження пролитої крові й скорботи за тими, хто пішов у бій.
У третій строфі розгортається трагедія спустошення: живих бджіл замінюють «мідяні джмелі» — метафора куль, осколків і ворожої авіації. Серед згарищ сотень сіл єдиним порятунком залишається криївка («під піл»), звідки, «наче з-під землі», звучить непереможна колискова. Це стверджує ідею вічності життя, яке проростає крізь морок навіть у найтемніші часи.
Теми: антивоєнна лірика · материнство і дитинство · фольклорні мотиви · партизанський досвід · незнищенність життя