Люблю поезію
Воронько Платон
Я люблю поезію, як мати
Любить сина сповивати,
Як старий досвідчений коваль
Любить сталь,
Тверду та неслухняну,
І як любить хустку полотняну
Сива ткаля.
Чи вростає паля
Із пружинним трепетом під міст,
Чи іде гаями гармоніст
І співає пісню під гармонь,
Чи долонь
Гарячий дотик в дружбі,
Чи розвідник на тривожній службі,
Чи маля в шовковій оболонці,
Що мотає промені від сонця
У клубочок,
Чи один листочок
В зошиті із рідної верби.
Чи слова разючої ганьби
В кам'яне обличчя палія —
Все це я, поезія моя.
Не як форма.
А як мідь в литві,
Де лишились риси вікові,
Мідь, яку натхненний майстер лив
І при цьому душу опалив.
Про вірш
Поетичний маніфест і творче кредо Воронька, що проголошує нерозривність мистецтва зі щоденною людською працею, драматичним історичним буттям та високою моральною відповідальністю митця.
Історія
Вірш створено в період творчої зрілості автора (імовірно, на зламі 1950–1960-х років), коли в українській радянській літературі точилися гострі естетичні дискусії про сутність форми і змісту, поетичне покликання та оновлення образної мови після доби сталінського нормативізму.
Для Платона Воронька — колишнього коваля, інженера, партизана й одного з лідерів Спілки письменників — вірш став підсумковим осмисленням власного шляху: відкидаючи холодний формотворчий естетизм, поет декларує кредо художньої щирості, випробуваної життєвим вогнем.
Форма
Твір побудований як дисметричний тонізований вірш (вільний ямб зі змінною стопністю від одностопного до шестистопного рядка), що забезпечує гнучку декламаційну структуру, наближену до ораторського роздуму чи пристрасної публічної промови.
Римування мішане (переважно парне та охоплювальне з нерівноскладовими клаузулами: «мати — сповивати», «коваль — сталь», «міст — гармоніст»), що підсилює інтонаційну динаміку, акцентуючи ключові смислові концепти («палія — моя», «литві — вікові», «лив — опалив»).
Як читати
Поетика маніфесту тримається на розгорнутих порівняннях первинної матерії та ремесла: поезія порівнюється з материнською турботою, гарячим гартуванням неслухняної сталі, ткацтвом. Творчість трактується не як абстрактне натхнення, а як важка матеріальна праця, що вимагає ремісничої чесності та фізичної віддачі.
Каталогізація життєвих реалій («паля під міст», «розвідник на тривожній службі», «дитя, що мотає промені у клубочок», «слово ганьби палію») демонструє пантеїстичну всеохопність авторського бачення: поезія живе в усьому розмаїтті буття — від ніжної ідилії до громадянської кари.
Фінальна метафора міді в литві («Не як форма. А як мідь в литві... Мідь, яку натхненний майстер лив / І при цьому душу опалив») остаточно формулює платонівську естетику: мистецтво цінне не вишуканістю зовнішньої форми, а внутрішнім гарячим сплавом пережитого страждання, в якому поет беззастережно спалює власну душу.
Теми: поетичне кредо · призначення митця · праця і творчість · філософська лірика · громадянська позиція