Люблю я ліс
Воронько Платон
Люблю я ліс!
Дрімотний ліс.
Він партизанові приніс
Жаданий захист
І спочинок.
І не один звитяжний вчинок
Я по стежках його проніс
За нашу рідну Батьківщину.
Березу, вільху і ліщину,
Дубів могутність величаву
І навіть тихий верболіз —
Люблю я ліс.
Його по праву
Я і шаную, і люблю,
Вклоняюсь пишному гіллю,
Бо тричі щиро напоїв
Коріння буків і дубів
Своєю кров'ю молодою.
Тепер спокійною ходою
Проходжу лісом. Тихий шум
Мені навіяв безліч дум
Про давні роки незабутні
І про омріяні, майбутні,
В які ростимуть
І цвістимуть
Оці незаймані ліси,
Красу новій землі нестимуть
У вік найвищої краси,
У вік без війн,
Без крові,
Сліз.
Люблю я ліс.
1953
Про вірш
Глибокий ліро-епічний спогад про партизанську боротьбу, де синівська любов до рідного лісу переростає у філософський маніфест миру та краси прийдешнього віку без крові й сліз.
Історія
Вірш написано 1953 року — у переломний період повоєнної радянської доби, коли особистий фронтовий і партизанський досвід Платона Воронька зазнає глибинного ретроспективного осмислення. Колишній командир автороти у партизанському з'єднанні Сидора Ковпака, Воронько неодноразово проходив рейдами лісами Правобережної та Західної України, де лісові масиви слугували не просто укриттям, а екзистенційним простором життя і порятунку.
Поезія з'явилася в час, коли в українській літературі післясталінського відлигового передгроззя поступово відступала плакатна героїка, поступаючись місцем інтимній та елегійній ліризації спогаду. Твір відображає прагнення фронтового покоління переосмислити ціну вибореного миру через призму власної жертовності.
Форма
Твір являє собою астрофічну поезію, написану різностопним (вільним) ямбом із переважанням чотиристопних рядків, що чергуються з дво- та тристопними лаконічними фразами-акцентами. Така змінна стопність створює неповторну розповідну пластику: від урочистої сповіді до карбувальної, стишеної декларації.
Римування гнучке й мішане (поєднує парні, кільцеві та суміжні рими із чергуванням чоловічих і жіночих клаузул). Композиційним стрижнем слугує кільцеве рефренне повторення ключової фрази-сповіді «Люблю я ліс», яка відкриває текст, ділить його на смислові регістри (минуле — сучасне — майбутнє) і завершує його на глибокій медитативній ноті.
Як читати
Художній простір вірша вибудовується на градаційній взаємодії природного та людського світів. Дрімотний ліс постає як живий суверенний союзник, персоніфікований захисник бійця, що приймає людську жертву й дарує спочинок. Перелік дерев (береза, вільха, ліщина, могутні дуби, тихий верболіз) формує архетипний образ питомого українського довкілля, сповненого вітальної сили.
Кульмінаційним нервом тексту є сакральний мотив жертовного побратимства: ліричний герой тричі «напоїв коріння буків і дубів своєю кров'ю молодою». Це не просто метафора поранення, а міфопоетичний акт укорінення людини в рідну землю, де пролита кров стає соком майбутнього оновлення природи. На зміну тривожному воєнному рейду приходить «спокійна хода» миру, що вивільняє простір для медитації.
Фінал поезії несе яскравий гуманістичний пафос. Незаймані ліси перетворюються на символ нетлінної краси нової епохи — «віку без війн, без крові, сліз». Через тихий шум діброви автор конструює часовий міст між пам'яттю про воєнне лихоліття та етичним заповітом гармонійного співіснування природи й людства.
Теми: партизанський рух і воєнна пам'ять · пейзажна лірика · єдність людини й природи · жертовність і патріотизм · туга за миром