На перевал ми вилізли помалу
І потекли назад із перевалу,
Забувши з межигірного віконця
Душею доторкнутися до сонця.
А дерлися по кручі ради того,
Щоб причаститися до чуда вогняного,
Серцями спалахнуть у сонці-вірі.
Вернулися такі ж суєтні, сірі, —
Із перевалу нас прогнала втома.
Лінивість будем проклинати вдома
І знову подумки сягать на перевали.
Вже б і пішли… Та чоботи порвали.
Гірко-іронічна притчева елегія про нездатність духовно незрілої людини втриматися на вершині ідеалу через буденну метушню, лінощі та заземленість побуту.
Поезія постала в пізній період творчості Платона Воронька, коли у його доробку посилилися морально-етичні та самокритичні рефлексії над природою людської слабкості й конформізму. За плечима поета були карпатські рейди партизанського з'єднання Ковпака, де подолання гірських перевалів було питанням життя і смерті, тому образ сходження на кручу має під собою глибоке автобіографічне підґрунтя.
Водночас твір виходить за межі суто фізичного чи туристичного сходження, відбиваючи загальне духовне розчарування епохи застою: піднесені поривання й декларації про «світле майбутнє» розбивалися об побутову пасивність, душевну втому та здрібніння цілей сучасників.
Твір написаний п'ятистопним ямбом із переважно пірихієвими паузами, які створюють ефект важкого, повільного сходження та подальшого розслабленого спуску. Метричний малюнок утворює дванадцятирядковий монолог із суміжним (парним) римуванням (ааббввггдеєє / парні дистихи: помалу — перевалу, віконця — сонця, того — вогняного, сонці-вірі — сірі, втома — вдома, перевали — порвали).
У римуванні використано поєднання точних жіночих клаузул. Тексту притаманна інтонаційна амплітуда від урочисто-сакральної лексики («причаститися», «сонце-віра») до побутово-розмовної та зниженої («дерлися», «суєтні», «порвали чоботи»), що підкреслює структурний злам.
Центральною метафорою вірша є сходження на гірський перевал як спроба духовного катарсису й трансцендентного прориву. Ліричний суб'єкт і його супутники підіймаються вгору задля сакрального акту — «причаститися до чуда вогняного», де сонце постає джерелом віри та оновлення. Проте досягнення вершини не призводить до прозріння: люди повертаються назад такими ж «суєтними, сірими», виявившись психологічно не готовими сприйняти трансцендентне через внутрішню мізерність.
Фінал поезії несе в собі убивчу художню демістифікацію героїчного пориву. Риторичний намір «знову подумки сягать на перевали» перекреслюється жалюгідною матеріальною відмовкою: «Вже б і пішли… Та чоботи порвали». Ця промовиста деталь викриває прірву між ілюзорними мріями про велич і безпорадністю перед життєвим побутом, виводячи на перший план проблему фальшивого самовиправдання.
Теми: філософська лірика · духовний пошук · самоіронія · сенс життя · людські слабкості