На цвинтарі забутого села...
Воронько Платон
На цвинтарі забутого села,
Що вимерло в війну і не воскресло,
Квітують без і сива ковила,
Закручена вітрами в перевесло.
А доокіл жовтіє степу мідь
З намуленою річкою мілкою.
Край цвинтаря самотня юнь стоїть,
До кетяга торкається рукою,
Немов до материнського плеча.
Питаю:
— Хто тут — батько а чи мати?..
— Не відаю… —
Розгублене дівча
Печаль очей спішить в бузку сховати.
— Лишилась я маленькою сама,
Дізналась потім, що в степу знайшлася,
Де Інгулець кургани обійма… —
Скупа росинка в листі зайнялася —
Сльозиночка палюча степова.
А дівчина підводить руку вище,
І мамина розквітла голова
До доньки хилиться з курного кладовища.
Про вірш
Трагічна балада-реквієм про дівчину-сироту та спопелене війною українське село, де образ квітучого бузку постає незнищенною пам'яттю про загиблу матір.
Історія
Вірш тісно пов'язаний із воєнним досвідом Платона Воронька та повоєнною руїною південноукраїнських і подільських земель. Поет, який пройшов кривавими дорогами Другої світової війни як командир автороти та підривник у з'єднанні Сидора Ковпака, на власні очі бачив сотні спалених нацистами сіл, не повернутих до життя, і тисячі скалічених дитячих доль.
Згадка річки Інгулець локалізує дію в степовій зоні центрально-південної України (Кіровоградщина, Миколаївщина, Дніпропетровщина), яка зазнала жорстоких окупаційних боїв та розстрілів цивільного населення. Твір втілює невгамовний біль за поколінням безпритульних «дітей війни», що шукали свої витоки на занедбаних братських і сільських могилах.
Форма
Поезія витримана в класичному п'ятистопному ямбі з виразною ритмічною плинністю та цезурами, притаманними сюжетно-оповідній ліро-епічній баладі. Римування перехресне (абаб), де регулярно чергуються жіночі та чоловічі клаузули (села — ковила, не воскресло — перевесло; мідь — стоїть, мілкою — рукою тощо).
Фонічна організація відзначається вишуканою алітерацією глухих та шиплячих звуків [с], [ш], [х], [ч] («спішить в бузку сховати», «росинка в листі зайнялася»), що передає притишений плач, шелест сухого степового вітру та священну тишу спустошеного цвинтаря.
Як читати
Художній простір розгортається через пронизливий пейзаж спустошення: забутий цвинтар села, яке «вимерло в війну і не воскресло», оточений випаленим степом, де ковила скручена у траурне перевесло, а Інгулець пригортає давні кургани. Цей колорит південного степу стає тлом для випадкової, проте глибоко щемливої драматичної зустрічі ліричного оповідача з самотнім дівчам, яке не знає навіть імен своїх батьків.
Кульмінаційним символом твору є кущ квітучого бузку на курганному кладовищі. Торкання дитячої руки до кетяга, мов «до материнського плеча», поступово переростає в містично-реалістичне уособлення: «мамина розквітла голова до доньки хилиться з курного кладовища». Природа бере на себе роль втраченої матері, зберігаючи материнську ніжність крізь смерть і забуття.
Психологічний стан дівчини розкрито через скупі, але надзвичайно місткі деталі: її очі, сховані в бузкових суцвіттях, та «скупа росинка», що водночас є «палючою степовою сльозиночкою». Це вірш про генетичну пам'ять роду, материнську любов, що долає фізичне небуття, і незагойні рани народної трагедії.
Теми: історична пам’ять · трагедія війни · сирітство · материнська любов · степовий пейзаж · елегія