Неначе пас на паровій машині,
Летить шосе, гойдається в очах.
Зненацька — стоп!..
За трасою в шипшині
Розлігся Час,
Провітрився, прочах
І задрімав.
Наснились дні минулі:
Незаймані степи — безмежна брагодать.
Давно вже одкувалися зозулі,
Лелеки й лебеді у теплий край летять.
О господи, яка блаженна тиша!..
І стрепенувсь:
— Хіба поспиш тепер! —
Знов рушив пас, мільйони шин колише,
Несе на барикади НТР.
Вірш передає динамічний конфлікт між стрімким індустріально-техногенним прискоренням цивілізації та вічною, благодатною гармонією первісної природи. Філософський пафос твору зосереджений на драматичному відчутті незворотності історичного часу, що неухильно несе людство у вир науково-технічної революції.
Твір належить до пізнього періоду творчості Платона Воронька (1970-ті роки), коли в радянській літературі доби «застою» та розгортання масштабної науково-технічної революції (НТР) загострився інтерес до екологічної проблематики, темпу життя модерного суспільства та втрати людиною органічного зв’язку із землею. Поет, який у повоєнні десятиліття активно оспівував відбудову та індустріалізацію, у зрілому віці дедалі частіше звертався до елегійної рефлексії над цивілізаційними зламами.
Для Воронька, вихідця із сумського поліського села Чернеччина, мотив незайманого степу, пташиного лету та природної тиші є архетипним поверненням до витоків. Контраст між тихомирним краєвидом українського привілля і невблаганним гуркотом автострад відбиває внутрішню тривогу автора перед технократичним тиском на природне буття людини.
Вірш написаний п'ятистопним ямбом із цезурою та майстерними пірихіями, що передають пульсацію та механічну швидкість руху («Нена́че па́с на парові́й маши́ні»). Текст організований у форму астрофічного вірша (єдиний суцільний монолог-картина) із перехресним римуванням (АбАб), яке місцями варіюється відповідно до динаміки оповіді.
Ритміка позначена різкими синкопами, цезурами та графічно вираженими паузами (тире, трикрапка, окличні паузи «Зненацька — стоп!..»), що маркують раптові гальмування та переходи від механічного гулу до затишшя. Алітерація шиплячих і сонорних («пас», «машині», «шосе», «шипшині», «прочах», «тиша», «шин») слухово відтворює шелест коліс по асфальту та шерхіт кущів.
Центральною метафорою твору виступає розгорнутий урбаністично-технічний образ шосе як нескінченного паса парової машини, що крутить колеса цивілізації. У цей механістичний потік вривається персоніфікований Час — він постає не абстрактною категорією, а втомленим мандрівником, який приліг у придорожній шипшині, щоб перепочити й розвіятися від власного безупинного бігу.
Ретроспективне видиво Часу сповнене пасторальної, майже біблійної гармонії: «незаймані степи», материнська «благодать», одлуння зозулиного кування та відліт лелек і лебедів. Цей ідилічний світ асоціюється з вічністю і спокоєм («О господи, яка блаженна тиша!..»), однак пробудження виявляється миттєвим і нещадним. Окликом «Хіба поспиш тепер!» поет фіксує неможливість зупинити прогрес.
Фінал твору звучить загострено-публіцистично й водночас тривожно: образ «барикад НТР» перетворює технічну революцію на поле екзистенційної битви, де мільйони шин невпинно несуть сучасників у невідоме прийдешнє, відчужуючи від первісної споглядальності.
Теми: філософська лірика · урбанізм і НТР · людина і природа · плин часу · техногенна цивілізація