Почув я півня в нас на Бессарабці...
Воронько Платон
Почув я півня в нас на Бессарабці
До сірого розвиднення уранці,
Коли Печерськ ще вікна не розплющив,
Коли тролейбус перший не приплющив
Казбеки сніжні до рівнин асфальту.
А півень з баритона аж до альта
Переливав свій голос артистично,
Так виразно і так нестерпно-клично,
Що я прокинувся під свитсю на Вовчім,
У клубкуватім коноплянім клоччі.
Почав шукати шкарубкі опорки,
Онучі з вибійчаної оборки,
Та й бігти в школу аж за кладовище.
Летіли з лави гребінь, мичка, днище,
І прядка перекинулась рипляча.
А півень знову будить нетерпляче…
Я в ліжку розминаю сигарету,
Все не збагну: а де ж той півень, де то —
На Бессарабськім ринку чи на Вовчім…
Печерськ розплющував свої замерзлі очі.
Про вірш
Вірш-спогад розгортає психологічний стан несподіваного пробудження пам'яті, коли голос півня на світанковому київському ринку миттєво долає часовий розрив і повертає зрілу людину у світ бідного, але живого сільського дитинства.
Історія
Твір належить до пізньої лірики Платона Воронька періоду творчої зрілості (1970–1980-ті роки), коли в поета помітно посилилися ностальгійні мотиви, рефлексії над пройденим життєвим шляхом та прагнення осмислити витоки власної душі. Після десятиліть перебування у статусі офіційного радянського класика та активного громадського діяча Воронько все частіше повертався до суто камерної, інтимно-автобіографічної тематики.
У поезії фіксується реальний побутовий простір повоєнного Києва — район Бессарабського ринку та Печерська, де мешкала тогочасна мистецька й урядова еліта. Контраст між урбаністичним серцем столиці та селом Чернеччина (хутором Вовчим) на Охтирщині, де поет народився й виріс у діда-гончара, стає рушійною силою сюжету спогаду.
Цей вірш органічно входить до тематичного циклу поезій Воронька про «малу батьківщину», в якому архаїчний сільський побут українського селянства поч. XX ст. протиставляється холодному, засніженому сучасному місту.
Форма
Твір написано чотиристопним амфібрахієм із домішкою анапестичних та ямбічних варіацій (тонізований дольник на амфібрахічній основі), що створює розмовну оповідну інтонацію, наближену до живої медитативної мови. Суцільна астрофічна будова з парним (суміжним) римуванням (AABB) підкреслює безперервність потоку свідомості, де одна асоціація стрімко перетікає в іншу.
Як читати
Центральним звуковим і символічним стрижнем поезії виступає півнячий спів — архаїчний архетип ранкового розмикання темряви, переходу від сну до яви. На тлі мовчазного кам'яного Печерська («ще вікна не розплющив») голос півня, що «переливав свій голос артистично», руйнує просторову замкненість київської квартири й відкриває портал у травматичну й водночас щемливу реальність босоногого повоєнного чи міжвоєнного дитинства.
Сільський пласт спогаду наповнений густою етнографічно-побутовою лексикою («шкарубкі опорки», «онучі з вибійчаної оборки», «мичка», «днище», «конопляне клоччя»). Панічний поспіх хлопчика, який боїться спізнитися до школи через цвинтар, передає напругу виживання, де кожна утилітарна річ має надзвичайну вагу. Цей психологічний шок настільки тілесний, що ліричний герой, уже дорослий киянин із сигаретою в руці, ще кілька хвилин відчуває розгубленість між двома реальностями.
Фінал твору замикає урбаністичну рамку метафорою «Печерськ розплющував свої замерзлі очі». Затишок цивілізації, сигаретний дим і перший тролейбус контрастують із внутрішнім покликом генетичної пам'яті, де справжнє «я» автора назавжди залишилося під свитиною на конопляному клоччі.
Теми: пам'ять дитинства · урбаністичний пейзаж · автобіографічні мотиви · ностальгія · потік свідомості