Регочуть трави — злива йде.
Піднявши кухлики і глеки,
П'яніє луг, шумить, гуде
Опісля в'яленої спеки.
Кричить мені: — Чого стоїш,
Занурився в пузир болоньї?..
Бери в латаття мідний ківш
І пий з усеї оболоні.
Губами я ловлю краплини,
Мов поцілунки юні п'ю, —
А ти стоїш, моя єдина.
По той бік райдуги в гаю.
Експресивний гімн життєдайній силі природи та невмирущій пристрасті, де бурхлива літня гроза зливається з інтимним спалахом кохання.
Поезія належить до зрілої пейзажно-інтимної лірики Платона Воронька 1960-х років, позначеної відчутним відходом від нормативної соцреалістичної дидактики в бік вітаїзму, пантеїстичного розчинення в природі та тонкого психологізму почуттів.
Образний лад вірша тісно пов'язаний із традиційною українською народнопісенною символікою весняно-літніх дощів, очищення водою та розквіту лугового роздолля, що є характерним для фольклорної основи творчого світогляду поета.
Вірш написано класичним чотиристопним ямбом із пірихіями, що забезпечує швидкий, пружний і динамічний ритм, подібний до падіння великих дощових крапель. Строфіка представлена трьома катренами з перехресним римуванням (АбАб), де чергуються чоловічі та жіночі рими.
Фоніка твору насичена гучними дзвінкими приголосними [р], [г], [д], [ж] у поєднанні з лабіалізованими голосними ('регочуть', 'злива', 'гуде', 'кухлики і глеки'), що передає відчутний акустичний шум громовиці й радісне гудіння оновленого лугу.
У творі панує стихійна антропоморфізація природи: трави 'регочуть', луг 'п'яніє' і вступає в прямий дружній діалог із ліричним героєм, закликаючи його скинути міську скутість і штучність ('пузир болоньї') та причаститися життєвої вологи первісним 'мідним ковшем'. Болонья як атрибут урбанізованої моди 1960-х стає метафорою відчуження людини від землі, яке вмить долається водною стихією.
Фінал вірша перемикає регістр із язичницького торжества природи на сокровенну любовну романтику: поцілунки дощу трансформуються в поцілунки юності, а образ коханої постає на межі міфу та реальності — 'по той бік райдуги в гаю'. Райдуга тут символізує не лише оновлення після грози, а й світлу недосяжність і чарівну ідеальність жіночого образу.
Теми: пейзажна лірика · інтимна лірика · стихія природи · вітаїзм · молодість і кохання